І ось перші уроки на шкільному подвір’ї, потім у колгоспному саду, в парку біля струмочка. Вже з’явилися і перші дитячі казочки про краплинку мандрівницю, про котики, про сніжинки, сніговиків...

Започатковано сімейний відпочинок в лісопарку. Оздоровлення дітей в цьому році проходило не в школі, як завжди, а в наметовому містечку серед природи. Все ніби і добре. Та повного задоволення ми не маємо. Щось в нас не так. Уроки мислення серед природи проходять не так часто, як хотілося. В більшості випадків уроки відбуваються в класі, навіть за хорошої погоди. Невже метод Сухомлинського по силі тільки йому? Невже ми до сих пір щось не до кінця зрозуміли? Питання залишається поки що відкритим і потребує подальшої праці.

Сухомлинський – це така махіна, така глиба, яку важко підняти, але так само важко і обійти стороною. Хоча даною проблемою займається початкова ланка, але і в середній, і в старшій нам не обійтись без ідей видатного педагога.

Як бути без тези: „Наріжний камінь педагогічного покликання – це глибока віра в можливість успішного виховання кожної дитини”. А я добавлю: і віру педагога в свої власні сили. (Нам часто не вистачає віри в себе).

Та коли навіть всі обставини, здається, діють проти тебе, потрібно знаходити в собі сили і говорити: „Я це зможу, зможуть і мої учні”.

Так, наприклад, на початку 2002 року я отримав таку інформацію: „ 23-24 квітня 2002 року в м. Кривої Ріг відбудеться Всеукраїнська науково-методична конференція «Комп'ютерне моделювання та інформаційні технології в науці, економіці та освіті». Проводиться вона Міністерством освіти і науки України, Київським національним економічним університетом і Криворізьким економічним інститутом. Пропонуємо вашій школі взяти участь у цій конференції в секції «молодих науковців (студентів та учнів старших класів)». Це може бути або одна загальна доповідь, або декілька окремих у співавторстві одна з однією (не більш 3 співавторів у кожній). Доповіді будуть опубліковані в збірнику праць учасників конференції. Такого роду доповідь прирівнюється до наукової публікації і може дуже знадобитися при вступі до вузу і т.п.”

Ось така пропозиція. Що скажеш?

В науково-практичних конференціях такого рівня ні я , ні жоден з наших вчителів участі не брав. Що вже говорити про дітей? А тематика доповіді? - Комп’ютерне моделювання, інформаційні технології, віртуальний підрозділ – все те, про що ми маємо найпримітивніші уявлення. Пройшов лише місяць, як отримали перші два комп’ютери. І з цього питання потрібно виступити з доповіддю на всеукраїнській науково-практичній конференції поряд з професорами, кандидатами наук, доцентами. Потрібно їхати аж у Кривий Ріг. Відряджень, звісно, не оплатять.

Перша думка, яка спала на голову: „Відмовитись”. Та не давав спокою Сухомлинський: „Я завжди прагнув того, щоб учень вірив у свої сили”. Як же я вселятиму учням віру у їх власні сили, коли сам такої віри не маю. І я сказав собі: „Потрібно погоджуватись. І зробити так, щоб погодилися діти”.

Почалася напружена творча робота, від якої інколи ставало страшно, аби не осоромитись. Та ось ми з трьома ученицями одинадцятого класу вже на конференції. З усієї України знайшлося лише дві школи: наша і одна з Криворізьких, якій сам Бог велів. Дівчата хвилюються. Хвилююсь і я, та не подаю вигляду.

Другий день роботи конференції. Доповідь читає Яресько Марина. Поважна аудиторія уважно слухає. „Дякую за увагу”, - говорить Марина в кінці виступу, але продовжує залишатися за кафедрою.

„Які будуть запитання до доповідача?” – чується голос ведучого. І раптом - дружній вибух оплесків всього залу. Я і дівчата в ту мить зрозуміли лише одне: не осоромилися. Адже жодну доповідь оплесками не вітали. Потім була і грамота. Грамоту отримали вісім учасників конференції, та найдорожчими для нас все таки залишились оплески. Тримайтеся, дівчата, так і далі. Життя аплодує лише активним і творчим людям.

Ми, мабуть, ніколи б не відважилися на подібний крок, якби цій перемозі не передувала інша.

Уявіть собі звичайну сільську школу, навіть не сільську, а хутірську, бо в селі дворів трохи більше за сотню. Не працює радіо, відсутній телефонний зв’язок. Які комп’ютери? Нормального магнітофону немає. Віддалені від обласного центру, та й до райцентру не просто дістатися.

І ось з’являється ідея відкрити вебсайт школи і підключитись до Інтернету.

„ Ви що? - мене запитували. - Дійсно збираєтеся взятися за цю хворобливу ідею? Нам хоч би телефон провести.” Та недивлячись на скептичні посмішки деяких колег, нашому колективу все таки вдалося це зробити. Комп’ютер позичали на день, на два, на тиждень у різних організаціях. Коли з’явився перший комп’ютер в райвідділі освіти, стало легше. Нам зажди давали зелене світло, дозволяли брати в школу. Для виходу в Інтернет доводилось їздити в Талалаївку. Оплата – позабюджетні кошти. Важко. Дуже важко. Але результат вартий зусиль. Який простір відкрився для педагогічної та дитячої творчості! Тепер вірші, казочки, які складають діти, можна виставити для всього світу на показ, отримувати листи з далекого зарубіжжя, шукати і знаходити потрібну інформацію.

Що для цього було потрібно? Віра у власні сили.

Візьмемо інше, на що Василь Олександрович звертає увагу: книгу, додаткове читання! „Повсякденна, на все життя дружба з книжкою. Дзюрчання струмочка, яке не припиняється ні