Педагогіка як наука, її становлення і розвиток

Педагогіка — сукупність теоретичних і прикладних наук, що вив-чають процеси виховання, навчання І розвитку особистості.

Термін походить від грецьких слів «pais» («paidos») — дитя і «ago» — веду, виховую, тобто «дітоводіння», «дітоводство». У Давньому Вавилоні, Єгипті, Сирії «пайдагогос» найчастіше були жерці, а в Давній Греції — найро-зумніші, найталановитіші вільнонаймані громадяни: педономи, педотриби, дидаскали, педагоги. У Давньому Римі цю роботу доручали державним чиновникам, які добре оволоділи науками, багато мандрували, знали мови, куль-туру і звичаї різних народів.

У середні віки педагогічною діяльністю займалися пе-реважно священики, ченці, однак у міських школах та уні-верситетах — дедалі частіше люди зі спеціальною освітою.

У Давньоруській державі педагогів називали «майстра-ми». Упродовж багатьох століть тут не існувало спеціаль-них навчальних закладів для підготовки вчителів. Ними були і дяки з піддячими, і священнослужителі, і мандрівні дидаскали — «школярі-книжники». Відомості про те, як ставилися до них, містить «Слово о том, яко не забивать учителей своих» Кирила Туровського: «Если и научился от простого человека, не от иерея, то держи в своем сердце и уме память о нем до исхода души своей... Непомящие же, откуда добро познали, те подобни голодному и измерзшему зимой псу, которого согрели и накормили, а он на-чал лаять на согревшего и накормившего его».

У своєму розвитку педагогіка пройшла такі стадії: на-родна педагогіка — духовна педагогіка — світська педаго-гіка.

Народна педагогіка — галузь педагогічних знань і досвіду наро-ду, що виявляється в домінуючих у нього поглядах на мету, завдан-ня, засоби і методи виховання та навчання.

Цей термін уперше вжив О. Духнович у підручнику «Народна педагогия в пользу училищ й учителей сельских».

У 60-х роках XX ст. у педагогічну науку запровадже-но термін «етнопедагогіка» (Г. Волков). Якщо поняття «народна педагогіка» охоплює емпіричні педагогічні знан-ня без належності до конкретної етнічної спільноти, то по-няття «етнопедагогіка» пов'язане з конкретною етнічною належністю педагогічних традицій. Вона досліджує мож-ливості й ефективні шляхи реалізації прогресивних педа-гогічних ідей народу в сучасній науково-педагогічній практиці, способи встановлення контактів народної педа-гогічної мудрості з педагогічною наукою, аналізує педаго-гічне значення явищ народного життя і визначає їх відпо-відність сучасним завданням виховання.

Українська народна педагогіка — складова народознав-ства (українознавства) й водночас один із засобів його реалізації на практиці, тобто є основою педагогіки наро-дознавства.

Педагогіка народознавства — напрям сучасної педаго-гіки, шкільної практики, який забезпечує практичне за-своєння учнями (в процесі продовження творчих традицій, звичаїв і обрядів, у діяльності, поведінці) культурно-істо-ричних, мистецьких надбань батьків, дідів і прадідів.

Народознавство у вузькому значенні (етнографія) — наука про культуру, побут народу, його походження й роз-селення, національні традиції, звичаї, обряди. У широко-му значенні — це сукупність сучасних наук про народ, йо-го духовність, національну культуру, історію, а також здо-бутки народного і професійного мистецтва, які відобража-ють багатогранність життя народу, нації.

Родинна педагогіка — складова частина народної пе-дагогіки, в якій зосереджено знання й досвід щодо ство-рення і збереження сім'ї, сімейних традицій (трудових, моральних, мистецьких). Це сприяє формуванню в дітей любові до матері і батька, бабусі й дідуся, поваги до пам'я-ті померлих та ін.

Педагогічна деонтологія — народне вчення про вихов-ні обов'язки батьків перед дітьми, вчителів — перед учня-ми, вихователів — перед вихованцями, вироблені народом етичні норми, необхідні для виконання покладених на них педагогічних функцій.

Педагогіка народного календаря передбачає вихован-ня дітей та молоді послідовним залученням їх до сезонних робіт, звичаїв, свят і обрядів.

Козацька педагогіка — частина народної педагогіки, спрямована на формування козака-лицаря, мужнього гро-мадянина з яскраво вираженою українською національ-ною свідомістю, твердою волею і характером.

Духовна педагогіка — галузь педагогічних знань і досвіду з вихо-вання і навчання особистості засобами релігії.

Найбільшого розвитку набула в епоху середньовіччя, коли церква монополізувала духовне життя суспільства, спрямовуючи виховання в релігійне річище. Педагогічна думка, яка до цього розвивалася на ґрунті філософії, стала складовим елементом теології. У церковних і монастирсь-ких школах на Заході, у мусульманських мектебах, у школах брахманів у Індії виховання мало яскраво вираже-ний теологічний характер. Значний внесок у розвиток пе-дагогіки того часу зробили відомі діячі церкви, філософи Тертулліан, Августин, Аквінат.

Гертулліан Квінт Септимій Флоренс (160—222) — християнський теолог і письменник. Різко виступав проти всієї античної філософії, але із симпатією ставився до стоїків, зокрема до Сенеки. Він обгрунтував своєрідний містицизм: душа І навіть Бог—тіла особ-ливі. Якби душа була безтілесною, вона б, на його думку, не могла впливати на тіло. Світне вічний, створений з нічого.

Августин Блаженний Аврелій (354—430) — християнський тео-лог і церковний діяч. Глибоким психологічним аналізом позначе-на його автобіографічна «Сповідь», яка відображає становлення особистості. Християнський неоплатонізм Августина панував у за-хідноєвропейській філософії та католицькій теології до XIII ст.

Аквінат (Фома Аквінський) (1225—1274) — філософ і теолог. Сформулював п'ять доказів існування Бога як першопричини, кін-цевої мети сущого. Визнаючи самостійність природного буття і людського розуму, стверджував, що природа завершується в благодаті, розум — у вірі. Найвідоміші його твори: «Сума теологи», «Сума про-ти язичників». Вчення Аквіната покладено в основу томізму й не-отомізму

На рубежі XX—XXI ст. важливою гранню соціально-го життя в Україні є повернення до основ релігії. Така по-треба зумовлена тим, що впродовж тисячоліть релігія е не-перевершеною і незамінного основою життєдіяльності біль-шості людей, які знаходять у ній найуніверсальнішу сис-тему захисту від негативних явищ довколишнього світу. Вимагаючи від віруючої людини постійної відповідальнос-ті за свої думки і вчинки, релігія на основі свободи вибо-ру дарує