Видатний український педагог В. Сухомлинський (1918—1970) досліджував проблеми теорії та методики ви-ховання дітей у школі й сім'ї, всебічного розвитку особи-стості учня, педагогічної майстерності. Його перу нале-жать наукові й публіцистичні праці, в яких він ділиться власним досвідом, педагогічними роздумами.

У творенні української національної педагогіки важли-ву роль відіграє педагогічна спадщина Г. Ващенка (1878— 1967). У відомій праці «Виховний ідеал» він всебічно ана-лізує проблему формування виховного ідеалу в українській національній школі, що, безперечно, сприяє теоретичним пошукам сучасної української педагогіки і практичній ді-яльності школи з формування підростаючого покоління незалежної України. Цінним для теорії та практики нав-чання в сучасній школі є його підручник для педагогів «За-гальні методи навчання». У ньому детально проаналізова-но філософсько-психологічні засади навчальне-пізнавальної діяльності учнів, принципи і методи навчання, шляхи активізації учнів у процесі застосування різних методів нав-чання. «Головна заслуга цього педагога, — пише професор А. Погрібний, — полягає у створенні національної педаго-гіки, яка відповідає ментальності, історичній місії, потре-бам державного будівництва українського народу».

Проголошення суверенної Української держави дало поштовх розвитку педагогічної творчості, активізувало наукові пошуки щодо розвитку української національної системи освіти. Виникають нові типи навчальних закла-дів, авторські школи, досвід роботи яких потребує вивчен-ня та обґрунтування. Це надихнуло науково-педагогічну громадськість на створення власного науково-педагогічно-го центру. У березні 1992 р. засновано Академію педаго-гічних наук України як вищу галузеву наукову установу, діяльність якої спрямована на методологічне, теоретичне й методичне забезпечення докорінного оновлення системи освіти з урахуванням реалій сучасного життя і перспектив соціально-економічного розвитку нашої держави. Науков-цями АПН України обґрунтовано головні принципи сис-теми безперервної освіти, розроблено державні стандарти на всіх її етапах, структуру й основні параметри змісту ос-віти та ін.

У процесі становлення педагогіка структурно розвива-лася як наука, що має свої закони та закономірності. Суть кожної науки виражено в законах. Тому теорія навчання і теорія виховання повинні бути системою закономірно-стей. Щоправда, педагогічні закономірності мають свої специфічні особливості. Водночас педагогіка розвивалась і як практика, що допомагає оперативно вирішувати складні педагогічні проблеми навчально-виховного проце-су, і як мистецтво, яке потребує творчого натхнення вчи-теля, майстерності педагогічного впливу.

Найоптимальніше, коли всі структурні елементи педа-гогіки поєднуються. Знання педагогічної науки автоматич-но не забезпечує успіху вчительської діяльності. Для практичної діяльності вчитель має не лише глибоко за-своїти теорію, а й оволодіти методикою і технікою педа-гогічного процесу. Тому вважають, що педагогічна прак-тика базується не тільки на науці про виховання, а й на творчому натхненні вчителя, тобто на його мистецтві.

Розкриваючи об'єктивні закономірності виховання і нав-чання, педагогіка, будучи водночас і прикладною наукою, окреслює шляхи практичного застосування теоретичних по-ложень. Справжня майстерність учителя, високе мистецтво завжди спираються на наукові знання. У свою чергу, на під-ставі узагальнення досвіду передових учителів педагогічна наука формулює правила виховання і навчання.

Педагогіка у своєму розвитку спирається на такі дже-рела:

1. Педагогічну спадщину минулого. Чимало положень вищезазначених видатних педагогів минулого і нині є зло-боденними.

2. Сучасні педагогічні дослідження. Вони збагачують педагогічну думку новими ідеями.

3. Передовий педагогічний досвід. Різнобічне вивчення та узагальнення педагогічного досвіду дає змогу визначити певні закономірності, закони, що живлять нові теорії, концепції, прогнози. Отже, здобуте в процесі вивчення пе-дагогічного досвіду знання стає джерелом існування та розвитку педагогічних наук.