Прогресивну роль у розвитку освіти в Україні, у підготовці педагогічних кадрів відігравали колегії — нові навчальні заклади середнього типу, що виникли на початку XVIII ст. Навчальні програми колегій передбачали підготовку державних службовців, учителів початкових шкіл, музикантів. Із відкриттям в Україні університетів та середніх спеціальних закладів колегії втрачають своє загальноосвітнє значення і перетворюються на духовні семінари.

У Лівобережжі єдиним вищим навчальним закладом у цей період була Києво-Могилянська академія, роль якої як культурного і освітнього центру зростала. Хоча українське дворянство, козацька старшина й порушували клопотання про відкриття в Україні університетів, жоден з існуючих проектів не було реалізовано. Загалом українське шкільництво на Лівобережжі у XVIII ст. занепадає, чого й прагнув царський уряд.

Педагогічна думка кінця XVII — XVIII ст. представлена творами С. Яворського, Ф. Прокоповича, Г. Сковороди та ін.

Стефан Яворський (1658—1722) — письменник, філософ, освітній і церковний діяч. Закінчив Києво-братську колегію і після навчання за кордоном у Любліні та Познані став її професором. Викладав риторику, поетику, філософію і богослов'я. Блискуче володів латинською, польською, російською мовами, якими писав вірші, за що був нагороджений «лавровим вінком». У 1700 р. за наказом Петра І його було викликано до Москви й висвячено на митрополита. Прагнув реорганізувати Московську Сло-в'яно-греко-латинську академію за зразком Києво-Моги-лянської академії, У Москві написав низку підручників, словників («Лексикон триязычньш»), публіцистичних творів, курс психології «Психологія, або трактат про душу». Відомий його полемічний твір проти лютеранства «Камінь віри ».

Феофан Прокопович (1681—1736) — український церковний, громадський і державний діяч, письменник, педагог, викладач, ректор Києво-Могилянської академії. На вимогу Петра І виїхав до Петербурга, де став радником з питань освіти, науки та культури і главою Російської православної церкви.

У «Духовному регламенті» пропонував відкривати церковні школи трьох типів: архієрейські (елементарні), семінаріуми та академію, визначив зміст їх роботи, висловив передові погляди на методику навчання й виховання, на режим роботи. Велику увагу приділяв вивченню граматики, історії, географії, арифметики, геометрії, логіки, риторики. У творі «Первое учение отроков» висловив низку цінних психолого-педагогічних думок. Ще будучи професором і ректором Києво-Могилянської академії, написав твори «Поетика» та «Риторика», які помітно вплинули на розвиток змісту й методики навчання в академії. Великого значення надавав практичним заняттям студентів. Цінними є також роздуми Ф. Прокоповича про ораторський хист вчителя, висловлені в книзі «О риторическом искусстве». Вважав, що, розповідаючи про будь-який предмет, учитель передусім має впливати на почуття своїх слухачів.

Ф. Прокопович був прихильником прогресивних методів навчання, запровадив новий науково-історичний метод викладання богословської науки — вивчення історії релігії. Він вимагав свідомого, наочного, доступного, систематичного вивчення матеріалу. Вважав, що підручники для широкого загалу мають бути написані простою, доступною мовою.

Григорій Савич Сковорода (1722—1794) — видатний український педагог, поет, мандрівний філософ, представник етико-гуманістичного напряму вітчизняного просвітництва. Навчався в Києво-Могилянській академії, поглиблював знання за кордоном. Повернувшись на батьківщину, викладав піїтику в Переяславській семінарії, згодом — у Харківській колегії. Після звільнення з колегії Г. Сковорода до кінця життя залишався мандрівним філософом і вчителем.

Свої педагогічні погляди він виклав у діалогах, віршах, байках, притчах, листах. Проблемам виховання присвячено його притчі «Благодарний Еродій», «Убогий Жайворонок», «Байки Харківські». Вихідними і визначальними в системі педагогічних поглядів Сковороди є ідеї демократизму, гуманізму, народності та патріотизму. Ідеал людяності — мета всього його життя, а також і мета виховання. Г. Сковорода вважав, що у вихованні треба зважати не на соціальне становище дітей, а на їхню природу, нахили, інтереси, обдаровання. Будучи прихильником принципу народності у вихованні, він обстоював думку, що воно має відповідати інтересам народу, живитися з народних джерел і зберігатися в житті кожного народу, висміював дворянсько-аристократичне виховання, плазування перед усім іноземним. На його думку, мета виховання — підготовка вільної людини, гармонійно розвиненої, щасливої, корисної для суспільства, людини, здатної жити і боротися. Провідне місце у всебічному розвитку відводив розумовій освіті, яка допомагає людині пізнати себе, навколишній світ, суть щастя. Він обстоював рідну мову в школах, радив вивчати граматику, літературу, математику, фізику, механіку, музику, філософію, медицину та інші науки. Особливу роль у всебічному розвиткові особистості Сковорода відводив формуванню її моральних якостей, зокрема таких, як любов до вітчизни і праці, людяність, дружба, правдивість, чесність, скромність, сила волі, почуття людської гідності.

Значної уваги Г. Сковорода надавав фізичному вихованню людей, вважав, що вони мають бути «тілесно здорові». Фізичне виховання, згідно з ним, повинно починатися ще до народження дитини і полягати в здоровому способі життя батьків, у турботі про матір у період вагітності й вигодовування дитини. Фізичному вихованню дітей сприяють праця, вправи, режим і відпочинок, розваги, загартування організму. Він також дбав про естетичне виховання, яке має облагороджувати людей, допомагати їм у житті та праці. Засобами естетичного виховання повинні бути поезія, музика, народні пісні, краса природи, образотворче мистецтво.

Першими вихователями дитини Сковорода називав батьків. Зневажливо ставився до тих «напівбатьків» і «на-півматерів», які передоручають виховання своїх дітей іншим, порівнював їх із зозулями, що підкидають яйця в чужі гнізда. Вирішальну роль у вихованні він відводив школі, вчителям. Обстоював думку, що школа має бути доступною для всіх, з безплатним навчанням, розробив низку дидактичних і методичних положень. Стверджував, що усвідомлювати істину найкраще самостійно, через власну активність. У процесі навчання треба враховувати нахили і здібності дітей, їх вікові та індивідуальні особливості. Він