Дещо поблажливіше ставились фашисти до населення Галичини. Тут вони майже не нищили українських почат-кових шкіл, дозволялося навчання рідною мовою, у під-ручниках певною мірою відображалась українська культу-ра, було запроваджено уроки релігії, але вже з третього класу обов'язковим було вивчення німецької мови.

У роки війни (1941 —1945) радянське шкільництво в Україні спрямовувало зусилля передусім на збереження школи і перебудову її роботи відповідно до умов воєнно-го часу. Вже на початку війни було евакуйовано у східні райони дітей, вчителів, дитячі будинки, технікуми, вищі навчальні заклади разом зі студентами і викладачами. Партизани відкривали «лісові школи», що працювали в надзвичайно складних умовах. З визволенням території України від окупантів почалася відбудова шкіл. Здійсню-валася вона в умовах розрухи, зростання кількості безпри-тульних дітей, відсутності вчительських кадрів, примі-щень для занять.

Ще під час війни було ухвалено низку важливих для розвитку шкільництва рішень: дітей до школи приймали з 7-річного віку; запроваджувалося роздільне навчання хлопчиків і дівчаток (проіснувало до 1954 р.); з'явилися нові типи навчально-виховних закладів (школи робітничої і селянської молоді, суворовські та нахімовські училища); відкривалися дитячі будинки для дітей-сиріт; запроваджу-валися обов'язкові випускні екзамени, нагородження випускників-відмінників золотою і срібною медалями тощо.

Після війни розгорнулася робота з відновлення роботи школи на всій території України. У 1949 р. здійснено пе-рехід до загальної обов'язкової семирічної освіти, у 1956 р. з'являється новий тип школи — школа-інтернат. 24 груд-ня 1958 р. було прийнято закон «Про зміцнення зв'язку школи з життям та про дальший розвиток системи на-родної освіти в СРСР», яким передбачався перехід на обов'язкову 8-річну освіту для дітей віком від 7 до 15—16 років; основний тип середньої загальноосвітньої трудової політехнічної школи з виробничим навчанням (11-річні: 8 класів + 3 роки для здобуття повної середньої освіти та професійної підготовки). З 1964 р. середня школа стала 10-річною. У 1966 р. скасовано обов'язкову професійну підготовку в загальноосвітніх школах. Починаючи з сьо-мого класу, вводяться факультативні курси з окремих нав-чальних предметів. З 1972 р. здійснюється перехід до обов'язкової середньої освіти.

Значний внесок у розвиток української педагогічної думки XX ст. зробили видатні педагоги Софія Русова, Г. Ващенко, А. Макаренко і В. Сухомлинський.

Софія Федорівна Русова (1856—1940) — активний гро-мадський діяч, перша жінка педагог-теоретик в Україні, письменниця.

Першим кроком у педагогічній діяльності Софії Русової було створення разом із сестрою Марією у 1871р. у Ки-єві першого Фребелівського дитячого садка для дітей про-стих людей. Згодом він перетворився на осередок україн-ської національної культури: у вечірні години тут збира-лися члени аматорського драматичного гуртка.

На початку своєї діяльності Софія Русова пише низку статей, присвячених життю і творчості видатних письмен-ників, філософів, діячів культурно-освітньої ниви. Особливої уваги заслуговує видана окремою книжкою праця «Страннік Григорий Саввич Сковорода. Біографіческий очерк», в якій вона намагається виокремити моральне кре-до Г. Сковороди як предтечі української філософської думки.

У подальшій своїй діяльності Софія Русова зосереджу-ється на педагогічній творчості. Вона пише підручники, видає «Український буквар», «Початкову географію», під-ручники французької мови.

На сторінках журналу «Світло» широко представляє здобутки передової світової педагогічної думки, висвіт-люючи педагогічні погляди Ж.-Ж. Руссо, Й.-Г. Песталоцці, Ф. Фребеля, Л. Толстого, П. Лесгафта, робить огляд пе-дагогічних журналів. Головну увагу спрямовує на опрацю-вання суспільних, філософських і психолого-педагогічних засад, на яких би мала будуватися національна система ос-віти і дошкільного виховання.

На її думку, центральним у розв'язанні проблеми шко-ли й освіти є питання про вчителя. У статті «До сучасно-го становища народного вчителя» вона стверджує, що тільки досвідчений, щасливий, незалежний у правовому та економічному становищі вчитель буде корисним і для учнів, і для їхніх батьків, і для суспільства. Софія Русо-ва вважала, що школа й освіта повинні запозичувати про-гресивні світові здобутки і водночас створювати свою влас-ну систему навчання на національному ґрунті, враховуючи передусім потреби свого краю, національні особливості та історичні традиції, зокрема традиції братських шкіл.

Найбільш плідний період у діяльності Софії Русової припадає на час її роботи в Центральнії Раді в період УНР і пов'язаний з переїздами в Кам'янець, Вінницю та інші міста. У цей час вона разом з іншими діячами на держав-ному рівні опрацьовує й очолює практичне здійснення програм розвитку національної системи освіти, підготов-ки національних педагогічних кадрів, організації педаго-гічних видань та ін. У першому номері часопису «Вільна українська школа» від Комісаріату освіти Софія Русова друкує програмну статтю «Націоналізація школи». Водно-час готує й видає книжки, підручники: «Нова школа», «Перша читанка для дорослих для вечірніх та недільних шкіл», «Початкова географія та методика початкової географії», «Дошкільне виховання», «Позашкільна осві-та», «Нова школа соціального виховання» та ін.

Вона вважала, що концепція національної освіти має вибудовуватися передусім на засадах сучасних положень психології та педагогіки про закономірності та умови розвитку дитини, про методи навчання й виховання, найдо-цільніші для певного віку.

Особливого значення у розвитку дитини надавала рід-ній мові, аргументовано формулювала один із засадничих принципів навчання," а саме: навчання у школах і дитячих садках мусить здійснюватися рідною мовою.

Висловлювала вона свої думки і стосовно структури школи. На її погляд, навчання у початковій школі має тривати 4—5 років.

Принципово важливе