місце та роль приватних загальноосвітніх закладів у сучасних умовах

Інколи можна чути твердження, що як такої кризи освіти в Україні немає, що проблеми освіти викликані тільки економічною та соціальною кризою, а сама по собі освітня система знаходиться в достатньо дієздатному стані. З цієї точки зору вихід України з економічної кризи, досягнення нею необхідних темпів економічного зростання дозволять збільшити фінансування освітньої системи і тим самим вирішити всі її проблеми. Однак аналіз існуючого стану справ у загальносвітовому контексті, порівняння проблем вітчизняної освіти з тими, що припадає вирішувати освітнім системам інших країн, підводять до іншого висновку: криза освіти в Україні не зводиться лише до соціально-економічної кризи. При цьому ніхто не заперечує, що соціальна ситуація надзвичайно загострила проблеми української освіти у порівнянні з тим, що відбувається в інших країнах.

Саме в цьому контексті Державною національною програмою “Освіта. Україна ХХІ століття” визначені причини кризи освіти в Україні.

1. Крах соціального експерименту побудови тоталітарної держави, який зруйнував усі традиційні принципи та норми освіти і виховання.

2. Вплив глобальної світової кризи освіти та культури.

3. Девальвація соціальної цінності інтелекту, що призвело до зруйнування соціальних цілей і функцій освіти.

4. Зайва ідеологізація освіти, ігнорування національних особливостей.

5. Залишковий принцип фінансування системи освіти, що призвело до значного погіршення її матеріально-технічної бази.

6. Відсутність науково обгрунтованої теоретичної моделі розвитку системи освіти [1].

Джозеф Стетар у дослідженні “Оновлення та реформа вищої освіти: приватна вища освіта в Україні у 1991-1996 роках” визначив цей період історії освіти в Україні як “другу революцію в освіті” (перша відбулась після 1917 року). Ця революція спрямована, зазначає дослідник, на радикальну та глибоку перебудову системи вищої освіти. Можливо, вона суттєво змінить, якщо не знищить офіційний догматизм в освіті, введе елементи плюралізму та академічної свободи. Ці зміни сприятимуть реабілітації української мови та гуманітарних наук, активізують введення елементів індивідуальної роботи зі студентами в процесі навчання. Бьорн Віттрок та Шелдон Ротблетт у порівняльному нарисі американських та європейських університетів так характеризують ситуацію в Україні: “Розчарування в державному плануванні, командній економіці, масштабній бюрократичній системі,... падіння режимів колишнього Радянського Союзу, як і очікувалось, призвели до пошуку нових шляхів організації, розвитку і фінансування вищої освіти заради досягнення трьох цілей – економічного розвитку, соціальної мобільності та якості” [2, с.10].

Одним з найважливіших напрямків реформування вищої освіти в Україні є виникнення вузів недержавної форми власності.

Питання про розвиток приватної освіти в країнах, що утворилися на території колишнього СРСР, стало предметом гострих, у тому числі, наукових дискусій. Це питання має свої теоретичні та практичні, матеріальні та етичні аспекти й повинно розглядатися у загальному контексті проблем економічного, соціального та духовного розвитку пострадянського суспільства. Перш за все спробуємо відповісти на питання про те, що відрізняє приватний вищий навчальний заклад від державного (бюджетного).

Спроби аналізу цього явища в міжнародному контексті ні до чого не призвели. У США та Західній Європі різниця між державними та приватними учбовими закладами стає все більш нечіткою. Фінансовий критерій приватності не є визначальним, тому що приватні університети отримують державну фінансову допомогу, а державні вводять плату за навчання і активно шукають додаткові кошти. Д.Леві у своєму дослідженні приватної освіти Латинської Америки для визначення приватності вводить три критерії:

· Фінансовий – навчальний заклад є приватним, якщо використовує кошти не з державного сектора економіки.

· Управлінський – навчальний заклад є приватним, якщо керується неурядовим персоналом.

· Функціональний – визначається рівнем виконання приватної місії та співвідношенням з двома попередніми критеріями.

При дослідженні приватного сектора освіти також слід визначити ступінь приватності вищого навчального закладу. Д.Тілак пропонує визначити 4 ступеня приватизації:

1. Повна приватизація – управління і фінансовий контроль в руках приватного сектора.

2. Помірна приватизація – відшкодування ціни навчання за рахунок студента

3. Відносна приватизація – об’єднання державної та недержавної фінансової підтримки.

4. Псевдо-приватизація – управління приватне, фінансування державне.

Аналізуючи систему вітчизняної приватної вищої освіти з точки зору критеріїв та показників ступеня приватизації вищого навчального закладу, що визначені Д.Тілаком, ми дійшли висновку, що більшість приватних вузів України можуть бути віднесені до вузів так званої помірної приватизації, коли основне фінансування здійснюється за рахунок студентів. Деякі з існуючих сьогодні в Україні приватних вузів частково фінансуються муніципальними органами управління, окремими громадськими організаціями. У той же час специфічною ознакою української приватної вищої школи є наслідування приватними вузами державних освітніх стандартів у процесі здійснення своєї навчально-виховної діяльності.

Основними факторами, які зумовили створення в Україні численних приватних учбових закладів у першій половині 90-х років, були:

1. Надання особистості можливості вибору шляхів одержання освіти та кваліфікації у відповідності з власними нахилами, інтересами та можливостями, в тому числі матеріальними.

2. Обмеженість бюджетних джерел фінансування вищої освіти, неспроможність державних вузів повністю задовольнити зростаючі потреби населення в освітніх послугах.

3. Зміни ринкового попиту на окремі спеціальності, види освітніх послуг, напрями освіти.

4. Поширення на заклади освіти ринкових відносин, освітні перетворення послуг в товар на ринку праці.

5. Необхідність надання науково-педагогічному персоналу вузів матеріальної підтримки для скорочення відтоку кадрів за межі системи освіти.

На наш погляд, одним з найважливіших факторів є розширення фінансових можливостей тих, хто отримує освітні послуги. Без цього виникнення платного сектору в освіті було б вкрай ускладненим.

Основними соціальними функціями приватної вищої освіти виступають: заповнення в освітній системі вільних ніш, утворених у результаті переходу до ринкової економіки, і задоволення нових