Протягом останніх років Міністерство підготувало серію законів і правил, що стосуються всіх аспектів діяльності приватного сектора освіти – від ліцензування та акредитації до оподаткування. Останнє є складною проблемою приватної вищої освіти бо являє собою конфіскаційну процедуру: 70% прибутку йде до державної казни. Цей процент податку був визнаний більшістю ректорів приватних вузів як головна перешкода розвитку небюджетного сектора освіти. Плата за навчання є основним і ледь не єдиним джерелом доходів для приватного вузу. Деякі вузи мають підтримку від місцевої влади у вигляді непрямих субсидій: зменшення місцевих податків, забезпечення обладнанням і таке інше. Прямі субсидії (частіше за все від комерційних організацій) є винятком з правил і надаються в обмін на освітні та інші послуги (курси підвищення кваліфікації, наприклад).

Таким чином, змушений отримувати всі необхідні для діяльності кошти від сплати за навчання, не маючи державних дотацій, український приватний сектор освіти відрізняється певним рівнем ненадійності. Безперечно, що це впливає на відношення населення до приватної освіти. Хоча можна і припустити, що це пояснюється не стільки недовірою до приватних вузів, скільки загальним зниженням конкурсної напруги у вищих навчальних закладах всіх форм власності.

Незважаючи на це, все ж таки можна говорити про певні переваги навчальних закладів недержавної форми власності.

До них, перш за все, відносимо:

· можливість швидкого реагування на попит ринку праці;

· оперативне впровадження до навчального процесу нових дисциплін;

· залучення до роботи найбільш кваліфікованих викладачів за рахунок запровадження диференційованої оплати праці;

· оперативна апробація нових педагогічних технологій тощо.

Щодо недоліків і труднощів у роботі приватних вузів України, то вони, на наш погляд, зумовлені наступними причинами.

По-перше, це наявність у державних органах та створених ними документах подвійних стандартів у підході до державних закладів і вузів недержавної форми власності, а саме: неоднозначні підходи до умов ліцензування та акредитації; різний рівень соціального захисту студентів та викладачів; відсутність матеріальної підтримки державою вузів недержавної форми власності.

По-друге, це слабкість правової бази діяльності приватних навчальних закладів, ототожнювання їх із звичайними комерційними структурами (ЛТД, АТ та ін.), відсутність можливості залучати спонсорські надходження для розвитку та діяльності вузу, відсутність законів та підзаконних актів, які б регулювали роботу недержавних закладів освіти як специфічних суб’єктів підприємницької діяльності.

Існує багато проблем щодо правового поля діяльності вищих навчальних закладів недержавної форми власності. Заклади освіти, засновані на недержавній формі власності, керуються в своїй діяльності Законом України “Про освіту”, “Про підприємництво”, “Про підприємства в Україні” та “Положенням про державний вищий навчальний заклад”.

У той же час приватні вузи досі не мають визначеного статусу в системі державної освітньої програми. Їх статус сьогодні визначається подвійною юридичною природою: вони є разом і суб’єктом підприємницької діяльності, і навчальним закладом. Звідси їх діяльність регламентована безліччю законодавчих актів, які інколи суперечать один одному.

Безперечно, імідж приватної освіти суттєво страждає завдяки незадовільній роботі деяких навчальних закладів недержавної форми власності, які не дотримуються державних вимог та стандартів; не надають уваги таким формам вузівської роботи, як наукова діяльність викладачів та студентів, виховна робота тощо.

Сьогодні в Україні складається парадоксальна ситуація: після закінчення школи значна частина молоді бажає продовжити навчання у вузі, сім’ї згодні упродовж цього часу не тільки утримувати молодих людей, але й сплачувати за їх навчання. Але, незважаючи на це, їм не вдається реалізувати свої прагнення, оскільки кількість планових місць у державних вузах дозволяє прийняти приблизно 1/3 випускників середньої школи, в той час як у країнах Західної Європи студентами стають до 70-80% молодих людей, що мають середню освіту.

Отже, виникнення платних вузів – це глибоко закономірне явище. Воно, з одного боку, породжене сучасною епохою: приватному сектору потрібна приватна освіта. З іншого боку, поява приватного сектору вищої освіти зумовлена тим станом внутрішньої кризи, у якому опинилися державні вузи.

Приватні вузи часто називають альтернативними. Ми не згодні з таким визначенням, бо альтернативність вбачають в оплаті навчання. Але елементи оплати все більше впроваджуються в життя державних вузів. Йдеться не тільки про контрактні умови, коли абітурієнт, котрий не пройшов за конкурсом, зараховується за контрактом, що передбачає плату за навчання. Є й інші платні послуги державних вузів: зараз обговорюється плата за повторне складання іспитів, додатко-ві заняття, які треба проводити з вини студентів тощо. У багатьох державних вузах створені платні факультети. В той же час є приватні вузи, в яких введені дуже жорсткі правила: додаткова оплата за пропущені (без поважних причин) учбові заняття, за повторне складання іспитів. Разом з тим деякі приватні вузи допомагають студентам, які добре вчаться, але не мають грошей, знайти спонсора або знімають частину оплати чи навіть надають право безоплатного навчання студентам-відмінни-кам. Отже, альтернативність, на нашу думку, не можна зводити до проблеми платності.

Ми вважаємо, що альтернативність мусить полягати в іншому. По – перше, приват-ні вузи пропонують такий вибір навчальних дисциплін, які не читаються в інших закладах. По-друге, альтернативність полягає у залученні до приватної вищої школи найбільш кваліфікованих викладачів. По-третє,