Особистісно орієнтовне навчання
На сучасному етапі вчителі біології та інших дисциплін використовують у процесі навчання особистісно-орієнтований підхід до кожного учня.
У національній доктрині розвитку освіти у ХХІ столітті зазначено: “Головна мета української системи освіти – створити умови для розвитку і самореалізації кожної особистості як громадянина України...”, а Закон України “Про загальну середню освіту” стверджує: “Завдання загальної середньої освіти є формування особистості учня, розвиток його здібностей і обдарувань”.
Особистісно-орієнтований підхід передбачає співпрацю та співтворчість учня та вчителя. Головною дійовою особою навчального процесу є учень. Задача вчителя – простежити динаміку його розвитку, визначити особисті переваги у роботі з навчальним матеріалом, тобто пізнати учня як особистість, розкрити та розвинути його індивідуальні здібності.
Організацію особистісно орієнтованого навчання. можна розглядати за такою схемою “Особистісно-орієнтовний підхід у навчанні біології”, за допомогою цієї схеми, можна розкрити творчий потенціал кожного учня.
Схема.
Для реалізації вище наведеної схеми в практиці вчителеві необхідно:
сприяти зацікавленості кожного учня в роботі класу за допомогою чітко, зрозуміло та доступно сформульованої мотиваційної установки;
використовувати різноманітні форми та методи організації навчальної діяльності, орієнтовані на конкретного учня;
стимулювати учнів до висловлювання, використання різних способів розв’язання. Ситуативних завдань без страху помилитися чи отримати неправильне відповідь;
створювати на уроці такі педагогічні ситуації, які дають можливість кожному учневі проявити ініціативу, самостійність, підтримувати прагнення учня знаходити власний спосіб роботи, аналізувати та оцінювати роботу інших;
використовувати різноманітні види пізнавальної діяльності, а також мотиваційний, змістовно-операційний та вольовий компоненти пізнавальної самостійності школярів.
При цьому учні отримують більше самостійності, краще осмислюють мету та результати своєї праці, усвідомлюючи, що вони є не об’єктом, а суб’єктом навчальної діяльності; вчитель же стає доброзичливим помічником, що зацікавлений у долі кожного учня. Таким чином, відбувається переорієнтація учнів від навчання (“нехай мене навчать”) до учіння (прагну все знати”).
На мій погляд, моніторинг результатів роботи з використанням особистісно-орієнтовного підходу в навчанні полягає не тільки в кількості та якості оцінок, отриманих учнями, а передовсім в характеристиці їх інтелектуальних умінь, навичок, творчих здібностей.
Отже, особистісно-орієнтоване навчання – це загально дидактичний принцип індивідуального підходу до учнів. Це можна пояснити за допомогою такого факту.
Відомий російський психолог Л.С. Виготський своє теорією доводить, що розум будь-якої людини має дві зони розвитку:
А
Б
Перша зона А – це зона актуального розвитку. У цю зону потрапляють завдання, які людина може виконати сама без допомоги вчителя. Наприклад, у 60му класі, ще до вивчення теми “Органи рослини”, учні на запитання “З яких частин складається рослина?” відповідають, що до таких частини належать корінь, стебло, листок. Я узагальнюю відповіді учнів, пояснюю, що ці частини називаються органами.
Друга зона В – це зона найближчого розвитку. Сюди потрапляють завдання, які дитина сама виконати не може, але може з ними впоратися з допомогою вчителя. Зона найближчого розвитку, - це зона “наступного дня”. Те, що сьогодні є зона найближчого розвитку, завтра у процесі навчання повинно стати зоною актуального розвитку. Учитель не повинен давати готову інформацію, адже таке навчання може загальмувати мислення дитини. А за допомогою вміло підібраних запитань педагог підводить школяра до правильної відповіді, розв’язку.
Наприклад, на перших уроках вивчення теми ”Органи рослини” на запитання “Чи можуть однойменні органи рослини мати різну зовнішню будову?” Діти відповідають не можуть, а наприкінці даної теми легко виконують це6 завдання.
Отже, як бачимо із цього прикладу, щоб відбулися розвиток і навчання учнів, завдання повинні потрапляти лише в зону найближчого розвитку, (за Л.С. Виготським).
Якщо навіть теоретично припустити, що два учні навчались в одній школі, а в одних і тих самих учителів, закінчили школу з відзнакою, рівень їхнього розвитку все одно буде різним. Ще більше відрізняється розвиток учнів класу, які згідно з 12 бальною системою досягли початкового і високого рівнів. Тому зрозуміло, до таких дітей треба підходити індивідуально, тобто ставити перед ними різні завдання. Якщо для цілого класу поставити одне завдання, то для одних учнів воно потрапить у зону актуального розвитку, для інших – у зону найближчого розвитку.
Отже, одне завдання для всього класу ставити не можна, а тому вимоги щодо особистісного орієнтованого навчання є науково обґрунтованими. Однак здійснити особистісно-орієнтований підхід на практиці, на мою думку, нам заважає класно-урочна систем. І ось із яких причин:
по-перше, щоб підійти індивідуально до кожного учня, необхідно знати його психологічні, фізіологічні та соціальні особливості. Лише психологія нараховує кілька десятків індивідуальних особливостей особистості. Це різні види уваги, мислення. Сприйняття, уяви, темпераменту, характеру. Пам’ять поділяється більш ніж на 10 типів: короткочасна, довготривала, оперативна, рухова, зорова, слухова, емоційна, словесно-логічна і т.д.;
по-друге виявити всі ці психологічні, фізіологічні та соціальні особливості вчитель без допомоги психолога, лікаря, соціолога не може;
по-третє, навіть якщо теоретично припустити, що в кожної дитини виявили всі ці особливості, вчитель не зможе запам’ятати їх у такій кількості дітей, оскільки він одночасно навчає свого предмета не один десяток учнів, кожен з яких має не один десяток таких особливостей.
Нарешті, якщо вчителю таки вдається запам’ятати всі особливості кожної дитини, він не зможе підійти індивідуально тому, що урок триває всього 45 хв., протягом яких неможливо фізично попрацювати з кожним учнем класу індивідуально. Отже, існує суперечність: з одного боку, вимоги особистісно-орієнтованого навчання. а з іншого класно-урочна система.
Філософія вчить, що джерелом і рушійними силами будь-якого процесу (у тому числі й навчального) є розв’язання суперечностей.
Отже, для того щоб навчальний