соціальний захист інтересів і прав дитини, яка тимчасово позбавлена батьківської опіки, порівняно з опікою, що, як правило, встановлюється до повноліття дитини. Функціонування такого типу сімей потребує, безперечно, психологічної підготовки прийомних батьків, орієнтації їхньої діяльності на забезпечення реалізації інтересів саме дитини, а не вирішення якихось власних потреб.
Дитячий будинок сімейного типу - це окрема сім'я, що створюється за бажанням подружжя або окремої особи, яка не перебуває у шлюбі. Така сім'я бере на виховання і спільне проживання не менше 5 дітей-сиріт або дітей, позбавлених батьківського піклування.
Функціонування дитячих будинків сімейного тину визначається державними документами, зокрема Положенням про дитячий будинок сімейного типу, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1994 р. № 267. У 1998 році до Положення були внесені певні зміни.
Дитячий будинок сімейного типу може отримати свій статус у тому випадку, коли на виховання приймається не менше п'яти дітей, позбавлених батьківської опіки. Безперечно, така умова сприяє влаштуванню у родині більшої кількості осиротілих дітей. Але, враховуючи перш за все психологічний і педагогічний аспекти, кількість дітей у сім'ї, як рідних, так і прийомних, не повинна перевищувати десяти осіб, зважаючи на необхідність створення оптимальних умов для їх повноцінного виховання та розвитку. У родині може виховуватися більше десяти дітей, якщо дозволяють житлово-побутові умови і є бажання батьків-вихователів. Але обстеження функціонуючих дитячих будинків сімейною типу свідчать: порушення обмежень щодо дітей, які перебувають на вихованні, трапляються досить часто. Це пояснюється тим, що місцеві органи влади прагнуть влаштувати якомога більше дітей-сиріт. Однак, така практика негативно виливає на оптимальний розвиток вихованців, оскільки збільшується навантаження на батьків-вихователів як у фізичному, так і психолого-педагогічному плані.
Кандидат на роль батька-вихователя має пройти експертну комісію, до якої входять спеціалісти (психологи, юристи, педагоги, лікарі). Останні оцінюють особистіші якості майбутнього вихователя, його здатність замінити батька не одній, а кільком дітям, як правило, обтяжених вадами розвитку, педагогічно занедбаних, які пережили втрату близьких тощо. Перевага надається сім'ям або одиноким громадянам, які мають досвід виховання дітей чи вже є на даний час опікунами або піклувальниками і сумлінно виконують свої обов'язки.
Укладання угоди між місцевими органами влади і батьками-вихователями накладає на представників обох сторін певні права та обов'язки. Так. орган виконавчої влади зобов'язаний виділяти кошти на утримання вихо-ванців, надавати всіляку допомогу сім'ї, виплачувати батькам-вихователям грошове утримання. Водночас представники органів виконавчої влади контролюють умови виховання, утримання дитини і, якщо вони не виконуються, мають право розірвати угоду з батьками-вихователями, якщо вони пору-шують норми угоди. Батьки-вихователі зобов'язані передусім виховувати прийомних дітей, піклуватися про їхнє здоров'я, розвиток. Вони повинні особисто виховувати неповнолітнього, якому заміняють батьків. Батьки-вихователі мають право також вимагати від місцевих органів влади дотримання вимог угоди.
Прийомні діти у дитячих будинках сімейного типу перебувають на повному державному утриманні. За дітьми-сиротами зберігається право на майно та житлову площу, яка їм належить, за їх збереження до повноліття дитини несуть відповідальність органи опіки та піклування. Таке нормативне врегулювання покликано полегшити проблему подальшого влаштування долі дитини після досягнення повноліття, оскільки вирішується проблема забезпечення житловою площею.
За прийомними дітьми зберігаються пільги, визначені законодавством для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.
Державна система опіки та виховання дітей, позбавлених батьківського піклування
Тип закладу | Вік дітей | Кількість дітей
Будинок дитини | 0-3 | 100-150
Дошкільний дитячий будинок | 3-7 | 25-250
Школа-інтернат | 7-17 | 350-450
Інтернатний заклад змішаного типу | 3-17 | 100-400
Спеціальна школа-інтернат для дітей з вадами розвитку | 7-17 | 100-300
Притулок | 3-17 | 25-100
Негативні аспекти соціалізації дітей у закладах інтернатного типу
1. Відсутність спілкування з біологічними батьками.
2. Деформація родинних зв'язків через важке минуле.
3. Дефіцит любові, ласки, уваги.
4. Вузьке коло спілкування через закритий колектив.
5. Випадки жорстокості з боку персоналу та вихованців.
6. Регламентація проведення часу.
7. Несформований образ "Я".
8. Підвищене почуття тривожності, орієнтація па ворожість соціуму.
9. Закомплексованість, емоційне незадоволення.
10. Відсутність соціальних навичок особистого життя.
11. Відсутність особистого простору (власної кімнати, місця, де можна усамітнитися).
12. Економічна депривація - діти не мають власних заощаджень і досвіду розпоряджатися грошима.
13. Постійне перебування у вузькому комунікативному просторі.
14. Відсутність власних речей (крім одягу та предметів особистої гігієни).
15. Ранні сексуальні зв'язки; випадки сексуального насилля.
16. Обмежені можливості у виборі професії.
17. Відсутність навичок вирішення власних проблем з офіційними структурами.
18. Соціальна незахищеність після виходу із закладів інтернатного типу.
Соціальне сирітство - явище, обумовлене ухиленням або відстороненням батьків від виконання батьківських обов'язків по відношенню до неповнолітньої дитини.
Соціальні сироти - це особлива група дітей, які внаслідок соціальних, економічних та морально-психологічних причин лишилися сиротами при живих батьках.
На сьогоднішній день в Україні не існує усталеного визначення щодо цієї категорії дітей. У пресі, періодичних виданнях, психолога-педагогічних ро-ботах, результатах соціологічних досліджень вживаються такі терміни, як:
> бездоглядні;
> бездомні;
> безпритульні;
> діти вулиці;
> діти, позбавлені батьківського піклування;
> соціальні сироти;
> неповнолітні групи ризику.
Дитячий Фонд ООН (ЮНІСЕФ) відносить до них:
> дітей, які не спілкуються з власними родинами і живуть у тимчасових сховищах;
> дітей, які підтримують контакт з сім'єю, але через бідність, різні види експлуатації та зловживань по відношенню до них проводять більшу частину дня, а інколи і ночі, на вулиці;
> дітей-вихованців інтернатів та притулків, які через різні причини втекли із них і перебувають на вулиці.
Це узагальнена характеристика "дітей вулиці", оскільки в залежності від соціально-економічних умов у країні ступінь маргіналізації має свої специфічні прояви.
Так, в країнах Латинської Америки, зокрема Бразилії, Аргентині, є певна