Розвиток екологічного змісту природничих предметів
(кінець XX — початок XXI століття)
Філософські погляди, суспільні потреби та ціннісні орієнтири, відкриття у фізіології, психології та інших науках щодо можливос-тей та специфіки розумового розвитку людини, технічні досягнення людства та впровадження но-вих інформаційних технологій насамперед впли-вають на реформування освітньої системи держа-ви. У цих умовах однією з найгостріших проблем дидактики є розробка теорії змісту освіти (ЗО).
Структура та функції ЗО зумовлені суспіль-но-культурним рівнем розвитку країни та дидак-тичними закономірностями його формування. Останні відповідають певній моделі освіти. Соці-альне замовлення у вигляді освітньої законодав-чої бази та досягнення науки в пізнанні процесів розвитку та навчання людини є рушійними си-лами розвитку ЗО.
У дидактиці можна виокремити два основні підходи до формування та структуризації ЗО: су-спільно-центрований та дитино-центрований. У їх основі лежить співвідношення інтересів суспіль-ства та окремої людини.
У країнах з низьким суспільно-економічним рівнем розвитку (до них належать в основному країни Африки, Латинської Америки) та у тоталі-тарних державах переважає суспільно-центрова-ний підхід. Він полягає в тому, що країна забез-печує своїм громадянам лише базовий рівень знань (основи грамотності та ознайомлення з культурною спадщиною). У змісті освіти відбиваються правила та норми поведінки, прийняті у конкретному суспільстві.
У країнах з високим рівнем суспільно-еконо-мічного розвитку (наприклад, у країнах «великої сімки») та розвинутою системою громадянських прав і свобод (наприклад, у країнах Балтії) пере-важає дитино-центрований підхід до формуван-ня ЗО, основним завданням якого є забезпе-чення вільного розвитку особистості. ЗО відби-ває насамперед інтереси дитини та забезпечує необхідні умови для духовного збагачення осо-бистості. Реалізується такий підхід у гнучкій ор-ганізації навчальної діяльності. Це створює де-мократичні умови спілкування усіх суб'єктів ос-вітнього процесу.
Кожен підхід зумовлений освітньою політи-кою конкретної країни і реалізується відповідно до специфічних рис культурного середовища та традицій. ЗО постійно розвивається, змінюється його структура, технологія добору та оновлення.
Однією з найголовніших у структуруванні, доборі, оновленні та реалізації змісту природни-чих дисциплін, на наш погляд, є проблема визна-чення філософсько-методологічних пріоритетів та базових принципів. Від них залежать рівень теоре-тичного узагальнення та глибина практичного втілення систематизованих природничих знань учнями в подальшому житті.
Остання реформа загальноосвітньої й профе-сійної школи в Радянському Союзі, яка почалась у 1984 р., наголошувала на розвитку освітньої системи за рахунок вдосконалення змісту чинних навчальних програм, посиленні професійної скла-дової навчання, введення курсів «Основи інфор-матики та обчислювальної техніки», «Етика і пси-хологія сімейного життя», «Ознайомлення з навколишнім середовищем». Вона майже не пе-редбачала розгляду філософсько-методологічних питань оновлення змісту освіти. Реформа докорін-но не змінювала методології мети, змісту й ме-тодів, вважає О. Я. Савченко. «Реформа згори», як згодом назвали ці наміри, зазнала фіаско й обмежилась науковими розмовами на сторінках педагогічної преси [3].
Наприкінці XX століття знову стала актуаль-ною класична природничо-філософська концеп-ція В. І. Вернадського про єдність суспільства і природи. Піднесення загальнолюдських та еколо-гічних цінностей поставило питання про розвиток системи екологічної освіти (від проблем екологіч-ної етики до інтеграції знань про Землю та люди-ну). Образ екологічної освіти у структурі змісту природничих дисциплін в основному формувався на рівні міжпредметних факультативних курсів.
Чорнобильська катастрофа у 1986 р., загаль-нодержавна зміна економічних та політичних орі-єнтирів, загострення питань природокористуван-ня та захисту громадян від наслідків техногенно-го впливу, стрімкий розвиток інформаційної сфе-ри, втілення різноманітних свобод (слова, совісті тощо) — все це активізувало суспільну філософ-сько-педагогічну думку. У другій половині 1980-х — на початку 1990-х років у педагогічній пресі СРСР почалася дискусія про роль екологічних знань у формуванні нового суспільства, штучність виді-лення людини із суспільства та протиставляння їх одне одному, нові екологічні підходи до ство-рення навчального середовища та регламентацію міжособистісних стосунків у шкільному навчаль-но-виховному процесі.
У педагогіці з'явилось поняття «живе знання» (В. І. Козлачков, К. І. Шилін). Учені вважали основною вадою сучасної структури ЗО розір-ваність науки на окремі предмети. На їхню думку, «розчленована, змертвіла дійсність» у вигляді пред-метного знання перетворює «загальну картину жи-вого світу у свідомості людини на споживацько-омертвілий світ». Вони висловили занепокоєння традиційною тенденцією до протистояння худож-ньо-гуманітарних та природничо-наукових знань у теорії змісту освіти і пропонували створити но-вий за філософією ЗО, засадами якого є:*
гармонія людини та природи (біоспілкування на рівних);*
індивідуально-особистісне творення Люди-ною нових рівнів організації біосфери (та її підсистем).
Учені визначали основні функції живого знання:*
збереження — продовження життя біосфери та людини в ній або гармонізація нею свого спілку-вання з окремими істотами всередині біосфери;*
гармонізація міжособистісно-соціального спілкування;*
гармонічна співтворчість усякого життя, починаючи з власного, заради загального життя.
Фундаментальним принципом відбору змісту освіти В. І. Козлачков та К. І. Шилін визначили животворність знання. Суть його — в напрямленості ЗО на виховання одного з трьох типів еко-логічної особистості: біогармонійної, гуманістич-ної, животворної (Людина — Творець) як аль-тернативи традиційно панівному раціоналістич-ному, споживацькому, технократичному типу осо-бистості [4].
Цю концепцію не підтримали, оскільки ідеї «живого знання» були радикально революційни-ми для педагогіки та широких верств населення.
Між тим, міжнародна педагогічна гро-мадськість та вчені, які вивчали екологічну істо-рію Землі та проблеми розвитку відносин у си-стемі «природа — людина», ще в 70-х роках XX ст. на рівні ООН визнали необхідність запровадження екологічної освіти в усіх країнах світу. Головна мета її — забезпечення загальної екологічної гра-мотності.
Перелік найважливіших етапів розвитку цієї ідеї за останні роки XX ст. засвідчує актуальність та глобальність проблеми впровадження ефектив-ного екологічного виховання в культурне сере-довище населення:
1987 р. — Міжнародний конгрес з освіти та підготовки кадрів у галузі охорони довкілля у Москві;
1988 р. — IV конференція