А в пісні "Ой ходю-блудю та й по вулиці" подоляки (записано на Поділлі) кажуть:

Нема дерева ряснішого Ой та від дубочка, Нема роду ріднішого Та від батечка. Нема цвіту цвітнішого Ой та від маківки, Нема роду ріднішого. Та від матінки. Нема цвіту цвітнішого Понад полуниці, Нема роду ріднішого, Як брати й сестриці.

І таких чи подібних їм прикладів по всій Україні можна на-вести дуже багато.

Традиційна гуцульська родина є яскравою, чудовою, чарів-ною квіткою єдиного суцвіття української родини, переконли-вим свідченням розмаїтого родинотворчого феномена українсь-кого народу, багатою окрасою не тільки українського націона-льного, але й загальнослов'янського і загальнолюдського родинобудівництва.

Зароджена й сформована посеред Європи, географічний центр якої розташований поблизу міста Рахова, традиційна українська гуцульська родина щедро наділена ознаками європеїзму й нале-жить до родин європейського типу.

Перебуваючи в гуцульських селах і спілкуючись із гуцулами Надвірнянського, Косівського та Верховинського районів Іва-но-Франківської області, Вижницького і Путильського районів Чернівецької та Рахівського району Закарпатської областей (а саме вони за сучасним адміністративним поділом й охоплюють етнографічну територію Гуцульщини), я переконався, що їх ме-шканці, особливо гуцули й гуцулки старшого покоління, вияв-ляють до сім'ї й родинних зв'язків глибоко пошанне, а то й прямо таки побожне ставлення. То й пригадуються мені сказані ними такі цікаві міркування, як-от: "З родини йде життя люди-ни", "Без сім'ї нема щастя на землі", "Сім'я — ключ до щастя", "Міцна родина — сильна держава» тощо. І ці золоті слова із народної скарбниці знань випромінюють велику мудрість люд-ського буття.

Облагороджувальне проміння отчого світильника, мамина ласка, бабусина доброта, дідусева розсудливість, тепло хатнього затишку в колі рідних братиків і сестричок на все життя зали-шають глибокий слід у душі й серці кожного гуцула.

Традиційна гуцульська родина — перший осередок любомудрості, національного виховання гуцула, світлиця моральних чеснот і благородних вчинків, плекальниця пошанівку до рідної мови, предків, релігії, карпатського краю, фольклору, народних традицій, свят, обрядів, символів, самобутньої родинно-побуто-вої культури, гуцульського мистецтва, ремесел і промислів. Гу-цульські вдача і характер, духовний світ теж формується там, де гуцул народився і виріс, тобто в родинному гнізді. Не випадко-во в гуцульській коломийці наголошується:

Ой не той то, брате, гуцул, Що погуцулився. Але той то, брате, гуцул, Що в горах вродився.

Функції гуцульської родини благородні й різноманітні: від-творення й продовження гуцульського роду, українського наро-ду, нації; виховання дітей; організація домашнього й підсобно-го, господарства, ремесел і промислів, споживання, побуту, до-звілля; забезпечення єдності, наступності й спадкоємності по-колінь, передачі дітям духовних і матеріальних цінностей, виро-бничого та життєвого досвіду, господарсько-трудових умінь і навичок, родинно-побутової культури; етнічна соціалізація; під-готовка молоді до сімейного життя.

Коріння гуцульської родини сягає вглиб сивої давнини, її традиції складаються й розвиваються впродовж багатьох тися-чоліть, форма шлюбного союзу вже досить виразно постає ще в індоєвропейську епоху. Моногамія (одношлюбність) остаточно закріплюється у час Київської Русі, з прийняттям християнства, і виступає провідною формою сім'ї й понині.

Довгий час на Гуцульщині зберігається велика родина, яка може об'єднувати до 20-30 душ. Дорослі діти рідко відділяються від батьків, мешкають разом, ґаздують спільно. А порядкує хтось із найстарших, найбільш досвідчений, вольовий і кмітливий. Ця тенденція зберігається і в наступних XIV-XVII століттях. Поряд з великими родинами з'являються й малі індивідуальні сім'ї, кількість яких наприкінці XVIII ст. різко зростає. Вони склада-лися з батьків і неодружених дітей (4-5 чол.).

З собою на господарстві батьки, як правило, залишають най-молодшого сина, передаючи йому в спадок своє господарство й хату. При відсутності синів це право одержує наймолодша доч-ка. Той, хто залишається в господі батьків, зобов'язаний дотри-мати їх до смерті. Цим мудрим кроком запобігається самотня старість, реалізується синівський і дочірний обов'язки перед батьками, єдність і спадкоємність поколінь.

Батьків похилого віку віддавати в будинки для перестарілих ("дідорні") на Гуцульщині не прийнято. Синівська й дочірня невдячність серед гуцулів гостро засуджується. Той, хто вдаєть-ся до цього негідного вчинку, зазнає великого сорому перед Богом, людьми і цілим Божим світом.

Українські народні чесноти й норми християнської моралі пильно оберігають добрі родинні взаємини всіма можливими засобами, у тому числі й через культивування родинного мов-леннєвого етикету.

Традиційна гуцульська родина має повну розгалуженість назв спорідненості й свояцтва, що свідчить, на мій погляд, про стій-кість зв'язків і тісних взаємин не тільки внутріродинних, але й між родичами та свояками — як близькими, так і далекими. В основному ці назви, за незначним винятком, такі ж, як і по всій Україні.

До матері гуцульські діти звертаються словами: "мама", "ма-мка", "неня", "ненька", а до батька: "тато", "таточко", "дєдя", "дєдик", "няньо", "нянько". Згадаймо гуцульську коломийку:

Ой летіла ластівочка та сіла на дубка. Люблю мамку, люблю нянька, люблю свого любка.

Український історик, гуцул за походженням (з с. Нижній Березів Косівського району Івано-Франківської області), Іван Кузич-Березовський у своїй книзі "Оріяна", присвяченій праіс-торії України, твердить, що слово "мама" походить від Ама — імені богині землі; "тато" — від праукраїнського слова "пато", яким наші далекі предки-орії величали своїх головних держав-них правителів (тому запорізькі козаки свого отамана звали ба-тьком); ненька, неньо — від власного імені бога врожаю Нана; внук — від унк (рід).

Як бачимо, слова "мама" (неня), "нянько" (тато) мають бо-жественне походження, то й ставитися до осіб, яких так назива-ємо, тобто до мами й до тата, треба з особливою пошаною.