Ну і нарешті кілька слів про механізми втілення доктрини в життя. Хоч би що казали, хоч би які ідеї висували, без належного фінансування ми з успіхом будуватимемо і далі лише повітряні замки. Адже ще великий Гете сказав: «...хотіти недостатньо, треба діяти». А геніальний Петрарка свого часу зробив не менш видатну заяву: «...Якщо людина прагне позбутися свого жалюгідного стану, прагне щиро і до кінця, — таке бажання не може виявитися безуспішним». То, може, ми на половині шляху?

Щоправда іноді складається враження, що метою багаторічних балачок про реформи при відсутності самих реформ, їх імітація спрямовані на дискредитацією самої ідеї радикальної зміни освітньої реальності. Оскільки справжні реформи в освіті можуть початись лише знизу, не потрібні розмови про них, що лунають з високих трибун. Потрібен дійовий механізм стимулювання інновацій на рівні окремої школи та хірургічне втручання у випадках існування атавізмів (на кшталт вступних іспитів до вузів, які давно слід відмінити). Тільки адекватне бачення освітніх реалій призведе до адекватних рішень, які навіть в умовах України забезпечать становлення високоефективної системи освіти, дозволять скористатись існуючими перевагами.

Так, реальністю українського ринку праці є те, що в нас фантастично дешева робоча сила, навіть у такій високоінтелектуальній сфері як освіта. Проте ми сповна відчуваємо лише недоліки цього сумного факту (низька зарплата спричинює відтік учнів зі школи у більш «вдячний» сектор економіки; щоб хоч якось наблизитись до прожиткового мінімуму, учителі змушені брати побільше годин, що неминуче позначається на якості навчання; процвітають репетиторство та інші форми неформальної матеріальної компенсації праці вчителів з боку батьків тощо). Між тим, поки наша робоча сила залишатиметься відносно дешевою, а сучасні засоби навчання відносно дорогими, слід використовувати цю перевагу аби зменшувати кількість учнів на одного вчителя, запроваджувати нові посади (тьюторів, психологів тощо). Тобто в нас, на відміну від Західної Європи, є можливість саме за рахунок розширення штатів створювати індивідуально-орієнтовані системи навчання.

Одне із надзвичайно важливих завдань, без реалізації яких неможливий розвиток як загальнонаціональної, так і регіональних освітніх систем, — подолання войовничого провінціоналізму. Він дається взнаки і на рівні Києва (наше всеукраїнське хуторянство на околиці Європи), а вже на рівні таких непросунутих регіонів, як Кіровоградщина, перетворюється на страшну реакційну силу, яка заблокує будь-які новації як зверху, так і знизу. Що таке «комплекс кіровоградства», постійно відчуваю на собі. Можна, виявляється, стати офіційно визнаним на конкурсі «Учитель року» в номінації «Керівник навчального закладу» кращим директором в Україні — і все одно залишатись найгіршим директором у Кіровограді, якого постійно цькують за порушення основної заповіді «тихого болота»: «не висовуйся». До речі, київська влада, як видно із колоритного виступу на з’їзді О.Омельченка, почала потроху реалізовувати загальноєвропейський підхід: усі проблеми освіти можна вирішувати на місцевому рівні. Сподіваюся, згодом Київ стимулюватиме й інші регіони самостійно вирішувати проблеми не гірше, ніж це роблять у столиці.

Дослідники переконані: які б реформи не відбувалися в освіті, які б не пропонувалися ідеї щодо її змісту та найновіших технологій, вони завжди будуть недостатніми. Оскільки найважливішою ланкою поліпшення якості освіти був і залишається вчитель. Разом з тим якість підготовки педагога за останні роки погіршилась. До того ж за цей час зі школи пішли найкращі вчителі. Чимало з тих, хто залишився, не відповідають вимогам, які ставить перед школою сучасна вища освіта і високотехнологічне виробництво.

У зв‘язку з низьким соціальним статусом учителя, цю професію обирає не найталановитіша частина молоді. За даними досліджень, 25—40% випускників педагогічних навчальних закладів не мають позитивної мотивації до своєї професії. В системі української освіти працюють лише 8% педагогів-новаторів, негативно ставляться до інновацій майже чверть учителів.

Загалом сьогодні українських педагогів готують 62 вищі педагогічні навчальні заклади, 19 структурних підрозділів вузів III—IV рівнів акредитації та 15 класичних університетів. На думку фахівців, мережа вищих навчальних закладів, що забезпечують підготовку працівників освіти, задовольняє потреби країни у педагогічних кадрах. Та, незважаючи на це, кадрова проблема в системі освіти залишається гострою. Школи залишають учителі, причому переважно молоді, констатують дослідники. За 2000—2001-й навчальний рік тільки в столиці України звільнилося близько двох тисяч педагогів. Прожити на 170 гривень (саме така сьогодні середня зарплата вчителя), за прожиткового мінімуму в 311 гривень, неможливо. Сьогодні, на думку дослідників, дві причини зумовлюють відплив учителів зі школи — матеріальна і моральна. Суспільство перестало шанувати вчителя. Викладання у школі стало непрестижним. Класи переповнені, внаслідок чого погіршується дисципліна, у дітей зникає інтерес до навчання.

Особливо серйозна проблема — фемінізація школи, що зайшла вже надто далеко. 83% працівників освіти — жінки. Щоправда, останнім часом у педагогічні вузи стало більше вступати юнаків. Однак чи всі вони підуть працювати до школи після навчання, це ще питання.

Українська педагогічна освіта за своєю суттю є конгломератом дисциплінарних знань. При детальнішому аналізі впадає в око, з одного боку, відсутність фундаментальних дисциплін для вчительської професії, таких як філософія освіти, когнітивна психологія, едукологія; а з іншого — панування деформованого предметоцентризму, коли, скажімо, викладачі-гуманітарії залишаються зовсім некомпетентними в інших дисциплінах.

Разом із цим сьогодні навчальний процес у педагогічних вузах потерпає від роздробленості, наприклад для студентів факультетів початкового навчання пропонується сорок