ВИХОВАННЯ БЕЗПРИТУЛЬНИХ ДІТЕЙ В УКРАЇНІ

20-Х РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність і ступінь досліджуваності теми. Соціальні і політичні зміни, що відбуваються в Україні, зумовили розвиток безпритульності. В Україні існує нагальна потреба реформувати систему виховання з урахуванням нинішніх тенденцій розвитку суспільства. На це вказується у державних національних програмах “Освіта (Україна ХХІ століття)”, “Діти України”, з метою захисту дітей від негативних впливів.

У 20-х роках в Україні утворилася надзвичайно складна політична та соціально-економічна ситуація, що негативно позначилося на становищі освітніх закладів, а також сприяло поповненню армії безпритульних і бездоглядних дітей. Подібна ситуація склалася і сьогодні, що актуалізує тему нашого дослідження, оскільки у світі в цілому надзвичайно гострою залишається проблема безпритульних і дітей-сиріт: безробіття, воєнні конфлікти, епідемії зумовлюють їх появу. Аналіз досягнень і помилок подолання безпритульності у 20-х роках допоможе уникнути помилок у розв’язанні цієї проблеми і сприятиме створенню наукової картини перебігу підходів до практики виховання даного контингенту дітей.

Проблема дитячої безпритульності досліджуваного періоду постійно висвітлювалась на сторінках журналів “Вопросы просвещения”, “Вестник просвещения”, “Друг Детей”, “Народное просвещение”, “На путях к новой школе”, “Просвещение Донбасса”, “Радянська школа”, “Шлях освіти”. Кількість статей була значною, але вони носили фрагментарно-описовий характер.    

Аналіз соціального, психологічного, правового та педагогічного контекстів дитячої безпритульності зроблено у процесі детального вивчення праць А.С.Макаренка, В.Н.Сороки-Росинського, П.П.Блонського, Л.М.Василевського, А.Б.Залкінда, Л.С.Виготського, В.І.Куфаєва, Маро /М.І.Левітіної/.

Окремі аспекти теми висвітлені у ряді дисертаційних досліджень. С.С.Коваленко (1954) у своїх наукових пошуках основну увагу приділяє створенню дитячих будинків, Л.В.Тютюнник (1992) висвітлює діяльність досвідних установ Наркомосу України. Питання голоду 1921-1923 років і його наслідку - безпритульності в історичному аспекті розглядають І.І.Диптан (1991), Б.Б.Драмарецький (1997). Діяльність комуністичної партії, комсомолу та уряду в боротьбі з дитячою безпритульністю аналізують С.М.Чех (1953), А.А.Гусак (1976). Педагогічні засади попередження бездоглядності та правопорушень неповнолітніх досліджує П.П.Середа (1974).

Оскільки проблема виховання безпритульних дітей недостатньо вивчена вітчизняними вченими, основним джерелом дослідження стали публікації у педагогічних періодичних виданнях 20-х років, архівні документи, збірники документів, статистичні збірники, наукові праці.

Отже, недостатність спеціальних історико-педагогічних досліджень, присвячених психолого-педагогічним, соціальним особливостям безпритульних дітей 20-х років, виховній роботі з ними в установах охорони дитинства та виявленню закономірностей і тенденцій розвитку безпритульності зумовили вибір теми даної кандидатської роботи “Виховання безпритульних дітей в Україні в 20-х роках ХХ століття”.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота входить до плану наукових досліджень Інституту педагогіки АПН України і є складовою проблеми “Українська педагогіка в персоналіях” (реєстраційний номер № 0197U07543). Тема дисертації узгоджена з Радою з координації досліджень в галузі педагогіки та психології АПН України (протокол № 4 від 4.06.1998р.)

Мета дослідження полягає у розкритті основних тенденцій і закономірностей процесу виховання безпритульних дітей 20-х років в Україні та обґрунтуванні доцільності використання позитивного досвіду в сучасній практиці.

У процесі дослідження розв’язувалися такі завдання:

висвітлення та охарактеризування соціальних умов та причин, джерел, стану, наслідків дитячої безпритульності 20-х років ХХ століття;

визначення теоретико-методологічних та психолого-педагогічних особливостей здійснення цілеспрямованого виховного впливу на зростаючу особистість в умовах безпритульності через з’ясування основних напрямів діяльності державних та громадських організацій України у боротьбі з нею;

висвітлення основних шляхів, форм та засобів виховання безпритульних дітей у 20-х роках ХХ століття;

підготовка рекомендацій щодо шляхів попередження дитячої безпритульності в сучасних умовах.

Об’єкт дослідження –дитяча безпритульність 20-х років як соціально-педагогічне явище.

Предмет дослідження - виховання безпритульних дітей в Україні 20-х років ХХ століття.

Для досягнення мети і розв’язання завдань дослідження нами використано комплекс науково-педагогічних і загальнонаукових методів, а саме:

метод вивчення документальних джерел (аналіз архівних документів);

методи теоретичного аналізу (узагальнення і систематизація);

порівняльно-історичний метод (аналіз і узагальнення фактів, порівняння причин та особливостей безпритульності 20-х та 90-х років);

гіпотетичний (виявлення закономірностей).

Наукова новизна дослідження полягає у цілісному висвітленні проблеми виховання безпритульних дітей у 20-х роках, у показі досвіду основних напрямів діяльності держави та суспільства з подолання дитячої безпритульності.

У дослідженні уперше в межах окресленого періоду не з позиції класово-політичної заангажованості, а на засадах принципу об’єктивності з’ясовані виховні аспекти проблеми дитячої безпритульності.

Удосконалено та дістало подальшого розвитку висвітлення явища безпритульності шляхом використання поєднання та взаємодії історичної, соціальної, психо-фізіологічної та педагогічної баз даних.

Продовжено та розвинуто теоретичний та прогностичний пошуки шляхів, форм та засобів попередження дитячої безпритульності.

Введено в науковий обіг значну кількість невідомих архівних документів.

Практичне значення. Узагальнено фактичний матеріал, який може бути використаний у курсах історії педагогіки, педагогіки, соціальної педагогіки, психології вищих навчальних закладів. На основі проведеного дослідження створено рекомендації з попередження дитячої безпритульності.

Апробація результатів дисертації. Матеріали дослідження доповідалися й обговорювалися на всеукраїнській науково-теоретичній конференції “Педагогічні ідеї А.С.Макаренка і сучасність: проблеми та перспективи” (м. Переяслав-Хмельницький, 1999), на звітній науковій конференції Інституту педагогіки АПН України “Зміст і технології шкільної освіти” (2000), на засіданнях лабораторії історії педагогіки Інституту педагогіки АПН України, шляхом публікацій одержаних результатів у науково-педагогічних часописах, збірниках статей.

Публікації. Всього по темі дисертації опубліковано 6 праць, з них 3 статті у фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел, що включає 274 найменування, та додатків (30 стор.). Основний зміст дисертації викладено на 170 сторінках. Загальний обсяг дисертації становить 212 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність і ступінь дослідженості теми, визначається об’єкт, предмет, мета, завдання, методи педагогічного дослідження, наукова новизна та практичне значення роботи, наведено дані про впровадження й апробацію одержаних результатів.

У першому розділі