“Дитяча безпритульність 20-х років як соціально-економічне та історико-педагогічне явище” розглядається явище безпритульності, його причини та наслідки у дореволюційні та радянські часи (20-ті роки). Поняття “безпритульності” містить у собі ознаки, які не завжди наявні. Це і відсутність виховання, і фактори нужди, і виявлення морально небезпечного стану неповнолітнього. Загалом у спеціальній літературі поняттям безпритульності охоплено сукупність несприятливих для розвитку умов та обставин, які можна поділити на дві групи. Першу складають ті, що викликані матеріальними, а другу – духовно-моральними причинами (М.М.Василевський, П.І.Люблінський, Маро). Обидві групи, як свідчить порівняльно-історичний аналіз, пов’язані між собою. Проте у практиці подолання явища безпритульності специфіка кожної віддзеркалюється за власними закономірностями.
До жовтневих подій 1917 року існували різні за матеріальним станом та педагогічною спрямованістю притулки для безпритульних дітей. Існували вони переважно на благодійницькі та на кошти місцевого самоврядування. Після початку громадянської війни у зв’язку з різким зростанням кількості безпритульних держава і суспільство приділяли значну увагу розв’язанню цієї проблеми. Однак відсутність розбудованої системи соціального захисту неминуче призводила до ще більшого зростання дитячої безпритульності.
Політико-економічна ситуація, яка склалася в умовах перехідного періоду на початку 20-х років ХХ століття, також сприяла зростанню дитячої безпритульності. Цей перехідний період зумовлювався не лише руйнацією капіталістичного устрою і переходу до іншого: він також обтяжувався громадянською війною, постійною зміною влади на території України, досить високим рівнем бандитизму в республіці, а також, що значно його поглибило, - страшним голодуванням населення.
Якщо основними причинами безпритульності та бездоглядності були економічні та соціальні умови країни, то безпосередніми причинами переходу у стан безпритульності - тяжкий матеріальний стан сім’ї (напівсирітство, безробіття, бідність), смерть батьків (сирітство), розпад сім’ї (вона ставала неспроможною займатись її вихованням), брутальне та жорстоке поводження з дітьми у сім’ї та їх експлуатація, бездоглядність, за якої діти набували шкідливих навичок, та фізична дефективність (сліпі, глухонімі, каліки, важко хворі, розумово відсталі), коли дитина потребувала систематичного догляду, а також багато інших причин. Форми виявлення дитячої безпритульності також були різні: жебрацтво, бродяжництво, проституція, правопорушення, які неминуче призводили безпритульного до зіткнення з суспільством.
В процесі дослідження встановлено, що високий рівень соціальної напруги негативно відбився на фізичному і психічному здоров’ї дітей. Наслідки голоду разом з антигігієнічними умовами життя на вулиці, вживанням наркотиків, кисневим голодуванням, передчасним статевим життям також вплинули на психофізіологічний стан дітей. Основними рисами характеру безпритульних дітей були активність, самостійність та яскраво виражена індивідуальність. Протягом кількох років серед значної кількості викинутих на вулицю дітей відбувся певний природний відбір: найменш пристосовані до життя та частина найбільш слабких дітей загинула, інші пішли з вулиці, і лише найбільш витривалі, а разом з тим і найбільш соціально занедбані, відстояли свою свободу та самостійність.
Як засвідчують результати нашого дослідження, фізичний та психічний стан безпритульних дітей 20-х років має дві найбільш суттєві взаємообернені характеристики. З одного боку, політична та соціально-економічна ситуації спричиняли й множили фізичні та психічні проблеми дитинства та юнацтва завдяки високій сприйнятливості критичних вікових періодів. З другого, наявність численного контингенту дітей-носіїв цих проблем породжувала споріднені або похідні проблеми не лише в їхньому середовищі, але й мала небезпечну тенденцію до їхнього “соціального інфекування”. Безпритульні мали свої специфічні професії: мандрівники, жебраки-“понтовщики”, “симулятори”, “артисти”, карманники, чемоданщики, скокарі-зломщики, утримувачі притонів, продавці наркотиків, правопорушники-професіонали. Ідеали безпритульних відповідали життєвому ідеалу, що у них склався. Однією з яскравих ознак приналежності до загону безпритульних була специфічна лексика, яка вирізнялась своєю складністю та оригінальністю. Поезія та пісні безпритульних також дають виразний матеріал про їхнє життя у власному баченні. Отже, перебування безпритульних в антисоціальному середовищі змінювало їхні особисті риси і утворювало новий прошарок суспільства зі своїми законами та відповідну субкультуру.
У дослідженні показується, що фактори революції, війни, голоду дали у 20-х роках не тільки величезну кількість безпритульних, а й цілу армію правопорушників. Ці два явища не просто зростали паралельно, а один збільшувався у зв’язку з іншим. Тобто, зростала безпритульність, і, як наслідок, збільшувалась кількість правопорушень. Ці показники залежали більшою мірою від економічного стану країни. Головним соціальним фактором правопорушень неповнолітніх були бідність, голод і тісно пов’язана з цими факторами безпритульність. Це підтверджується аналізом статистичних даних: 80% правопорушень були здійснені проти тих чи інших форм власності.
Отже, для всіх форм безпритульності загальною ознакою було порушення інтересів дитини - інтересів як фізичного розвитку та росту, так і розумового розвитку та морального здоров’я.
У процесі дослідження нами проведений аналіз та систематизація причин дитячої безпритульності в Україні (таб. 1.1).
Причини дитячої безпритульності в Україні в 20-ті роки ХХ століття.
Дана диференціація не є схематичною: її проведено дедуктивним методом - від ширших понять до більш вузьких, від минулого до явищ більш пізнього часу. Слід зазначити також, що вилучення причин здійснено в синергетичний спосіб, якому об’єктивно притаманне врахування перетину явищ і процесів.
Отже, історична обстановка, що утворилася в 20-ті роки в Україні, виявилась дуже складною. Перехідна криза, демократизація суспільства вплинули на його культурний та соціальний стан. Руйнація старих устоїв призвела до зниження рівня культури, кризи сімейних стосунків, падіння авторитету батьків і старших спричинили занепад фізичного розвитку, підвищення дитячої злочинності, множення безпритульності. Явище голоду похитнуло фізичний та психічний стан дітей, особливо тих, що залишились без опіки дорослих.
У другому розділі “Становлення виховної роботи в Україні 20-х років як відкрита історико-педагогічна система” розглядається робота держави і суспільства з подолання та профілактики безпритульності, висвітлені форми та методи виховної роботи з безпритульними дітьми.
У