У 1919 –1920 роках в Україні з 7.600.000 дітей – 1/8 частина була безпритульною (950 тисяч). Цей відсоток швидко зростав в осередках робітників та селян. 1 липня 1920 року Наркомос УРСР видав декларацію про соціальне виховання дітей. Її зміст виходив із економічної катастрофи, яка охопила Україну, глибокої кризи сім’ї, із зростання безпритульності. Завданнями системи соцвиху була організація життя дитинства. Відкривались нові типи дитячих установ, проводилась значна профілактична робота з безпритульністю, яка носила чітко виражену соціальну спрямованість і охоплювала численну кількість дитячих установ. Це і широка мережа дитячих будинків: відкритих, денних, цілодобових; дитячих містечок, трудових колоній, садочків, дитячих закладів для дітей з вадами розвитку та ін.

Голод, що спіткав південь України та Поволжя, наніс руйнівного удару народному господарству країни. Починаючи з липня 1921 року, рух мас людей з голодних місцевостей в Україну систематично збільшувався. На перших порах діти з’являлися поодиноко, але до середини вересня цей процес значно зріс, і більша частина цих дітей осідала на вузлових залізничних станціях і не розсотувалась у найближчих поселеннях. В основній масі безпритульні жили у пустих вагонах, і значна кількість з них скоювала правопорушення. З огляду на це терміново була створена “Секція допомоги голодуючим дітям”, спочатку при Центральній Комісії допомоги голодуючим (Секція допголдит при ЦКДГ), а потім при Центральній Раді Захисту дітей (ЦРЗД України). Восени 1921 року зусилля Секції були спрямовані на організацію евакуації та розміщення дітей Поволжя у врожайних місцевостях України. Наприкінці 1921 року кількість дитбудинків Наркомосу збільшилась утричі: їх стало 1844, у них нараховувалось 98.890 дітей. Однак продовольча криза в Україні була настільки велика, що навіть цю незначну кількість установ неможливо було утримувати як слід: розпочався голод серед інтернованих дітей. На початку 1922 року голодувала 1/3 всього сільського населення України. Смертність серед голодуючих сягала 50%. Допомога голодуючим була надто малою: голодували– мільйони, годували – тисячі з них.

На початок 1923 року вдалося розмістити більш, ніж 170 тисяч безпритульних. Проте безпритульність виросла до надзвичайних розмірів і набрала значення злободенної “дитячої проблеми”. Діти, не маючи притулку та їжі, блукали всією Україною, скупчуючись переважно у великих містах і на залізницях. Кількість безпритульних дітей, сиріт і напівсиріт, які на той час потребували допомоги, досягала 1,5 мільйони.

Встановлення факту безпритульності належало Комісії у справах неповнолітніх, яка у кожному випадку засвідчення дитини безпритульною, повинна була з’ясувати роль батьків у цій справі. З метою прискорення ліквідації безпритульності Центральний Комітет почав організовувати нічліжно-харчові пункти переважно на великих станціях залізничних доріг, у місцях найбільшого накопичення безпритульних дітей. У великих центрах і містах проводились “Місячники”, “Тижні” допомоги дітям, лотереї. Але для того, щоб повністю покінчити з дитячою безпритульністю, необхідно було ліквідувати її постійні джерела: розруху, голод, епідемії, тяжкий матеріальний стан сімей робітників та селян. Великого значення набула боротьба з безробіттям підлітків, яка була однією з причин безпритульності. В Україні існувало декілька типів закладів для безпритульних: дитячі будинки, інтернати, відкриті дитячі будинки, трудові школи, колектори, розподільники, комуни, колонії.

У процесі дослідження показується, що громадська ініціатива 1924 року вилилася в організацію на підприємствах та установах осередків “Друзі Дітей”. Робота осередків складалась з таких видів роботи: шефство над дитустановами, підбір, обстеження дітей, утримання установ за свої кошти, попередження безпритульності, індивідуальна допомога бідним родинам та дітям, індивідуальне патронування підлітків, участь у кампаніях, трудова допомога, утримання безпритульних, влаштування дітей на роботу, відправлення їх на батьківщину за кошти осередків. У 1927 році осередки “Друзі Дітей” відокремилися у самостійну громадську організацію – Всеукраїнське Товариство Друзів Дітей.

У результаті напруженої планової роботи, починаючи з 1925/26 років, розміри вуличної безпритульності значно зменшились. Дітей розміщували в дитячих установах, прикріплювали на утримання в сім’ї, до підприємств та артілей. Але боротьба з безпритульністю майже не торкнулась сіл. У яких у цей час, навпаки, зростала безпритульність (бездомні, жебраки) і ще більшою мірою – джерела її поповнення (напівсироти, біднота, патроновані). Надлишок робочих рук у селі, тобто – аграрне перенаселення, за відсутності організованої допомоги, роботи з охорони дитинства, майстерень для професійної підготовки, шкіл були постійним джерелом міської безпритульності: у країні всього нараховувалось близько 20 тисяч безпритульних. Більшість з них складали ті, хто за різних умов не хотіли потрапляти до дитячих установ або втекли з них, та неповнолітні злочинці.

У 1929 році кількісно вулична безпритульність була незначною. Боротьба з нею велась переважно у містах і спрямована на ліквідацію найбільш гострих явищ дитячої безпритульності: очистка вулиць міст від безпритульних та охоплення сіткою дитячих закладів дітей вулиці.     

Отже, у 20-х роках український уряд і суспільство проводили численні заходи по боротьбі з дитячою безпритульністю. Їх діяльність була різноетапною, в залежності від соціально-політичної ситуації в країні, і характеризувалася різними формами та методами надання допомоги безпритульним дітям.

На