На другому етапі, у 1924 –1925 роках, основна увага приділялась пошуку більш дієвих форм боротьби з безпритульністю: утворенню шкіл-клубів, денних дитячих будинків, організації осередків “Друзі Дітей”.

На третьому етапі, у 1926 – 1928 роках, характер безпритульності змінився. Більшість безпритульних дітей та підлітків перебували у дитячих закладах, на вулиці залишались лише найзапекліші безпритульні - маленькі злочинці або ті, хто з різних причин втік з дитячих будинків і не хотів до них потрапляти. З урахуванням цих обставин на місцях практикували таку форму роботи, як проведення рейдів з вилучення безпритульних з вулиць, а також боротьба з безробіттям підлітків.

Починаючи з 1924 року, в Україні наступає значне поліпшення соціально-економічного стану, що, в свою чергу, вплинуло на розвиток соціального виховання.

Форми підтримки громадськістю голодуючих та безпритульних дітей були також різні: від епізодичної участі в тих чи інших заходах - до створення постійно діючих органів. Суспільними організаціями допомоги дітям були центральний комітет допомоги дітям при ВУЦВК, Український Червоний Хрест, осередки “Друзі дітей” на виробництвах. Разом з державними органами вони проводили такі форми боротьби з безпритульністю:

підбір безпритульних з вулиці;

розміщення дітей в дитустанови;

патронування;

реевакуація російських дітей;

працевлаштування підлітків;

проведення тижнів та місячників допомоги дітям;

проведення профілактичних заходів, які складались з:

- матеріальної допомоги дітям з незабезпечених сімей;

- проведення оздоровчих компаній;

- організації харчових пунктів;

- відкриття денних дитячих будинків, майданчиків та ясел;

- професійної підготовки підлітків.

У цей час відкривались і поширювались нові форми установ для безпритульних дітей, які розподілялись на приймальники-розподільники, дитячі будинки різних типів, установи для неповнолітніх правопорушників, заклади для підлітків та установи для дітей з фізичними та розумовими вадами.

Систематичній виховній та навчальній роботі з дітьми у дитбудинках заважали такі негативні впливи як: велика плинність дитячого складу, не підпорядкованість виховної роботи кінцевій меті, велика плинність педперсоналу (в деяких дитбудинках до 35% на рік), різноманітність дитячого складу за віком та несформованість системи дитбудинків.   

Відсутність кваліфікованих вихователів, методичних розробок, посібників гальмувало проведення виховної роботи в дитустановах.

Значний внесок у розвиток практики виховання безпритульних зробив А.С.Макаренко. Його досвідом почали користуватися ще у 20-ті роки, і сьогодні з певними модифікаціями він може бути використаним в установах для безпритульних дітей. Видатний педагог довів, що виховання в інтересах держави є плідним лише тоді, коли воно поєднується з розвитком творчої індивідуальності, стимулюючи водночас моральні почуття та емоції. Досвід А.С.Макаренка сприяв розвитку нової системи виховання безпритульних дітей.

Отже, невизначеність змісту, форм та методів виховної освітньої роботи, злиденні умови, в яких довгий час існували дитбудинки, відсутність у них праці, навчання, організованого дозвілля, непідготовленість персоналу – все це перетворювало їх у будинки догляду. Відсутність необхідної науково-методичної літератури, кваліфікованих кадрів зумовлювало те, що виховання безпритульних дітей (і взагалі соціальне виховання) у перші роки педагогічних пошуків продовжувало залишатись надзвичайно актуальною суспільно-педагогічною проблемою.

У третьому розділі “Стан проблеми безпритульності в сучасній Україні” з’ясовуються причини, наслідки та характер безпритульності 90-х років, а також проаналізовані їх спільні та відмінні риси з безпритульністю 20-х років.

Наприкінці ХХ століття проблема дітей вулиці стала предметом обговорення у країнах як Центральної та Східної Європи, так і країнах СНД. Перехід до нових економічних умов, до вільного ринку призвів до великих соціальних зрушень. Відсутність у державі стабільної соціально-економічної ситуації значною мірою зумовила наявність та зростання кількості безпритульних дітей.

Нами були проаналізовані наукові праці, присвячені сучасному стану дитячої безпритульності (В.М.Оржеховська, Б.С.Кобзар, В.І.Бондар, І.Д.Звєрєва, П.П.Автомонов, Л.В.Жогло, О.Познякова), і з’ясовано, що нинішня соціально-економічна ситуація багатьма аспектами перегукується із 20-ми роками ХХ століття.

Як засвідчує дослідження, сьогодні багато дітей, маючи живих батьків, залишилися на вулиці. Лише в Києві налічується 20 тисяч безпритульних. З 1995 року в Україні збільшилась кількість дітей, які залишились без піклування батьків. Так, лише протягом 1996 року до органів внутрішніх справ України було доставлено понад 12 тисяч неповнолітніх, які бродяжили або жебракували. А в 1997 році їх кількість сягнула понад 24 тисячі.

Проаналізовані нами дані опитування дітей вулиці соціальною службою для молоді міста Києва і представництва Дитячого фонду ООН в Україні  засвідчили, що 30% дітей були вигнані з дому, 15%- пішли самі, 10%- пішли тому, що батькам немає чим їх годувати, 6%- врятувалися втечею від фізичного насилля з боку рідних. Діти страждають від недоїдання, серед них поширені алкоголізм та наркоманія. Безпритульні стають головними кандидатами сексуальної експлуатації. Таке становище склалося передусім через те, що виховна робота, як свідчать сучасні дослідження (В.М.Оржеховської), спрямована на подолання негативних явищ, а не на їх профілактику.

Зроблений аналіз показав, що одним із заходів щодо запобігання дитячої бездоглядності є проведення профілактичних рейдів. До них належать обстеження населених пунктів, затримання безпритульних, дітей, схильних до бродяжництва, жебракування. Такі діти направляються до приймальників-розподільників для неповнолітніх (ПРН), де щодо них здійснюються переважно карні методи впливу замість виховних.

Для дітей, які потребують суспільного виховання і державної підтримки, функціонує розгалужена система інтернатних закладів.

На нашу думку, соціальна політика у сфері дитинства має бути спрямована на зменшення негативних впливів на дітей, що сьогодні відбуваються у суспільстві, на створення необхідної допомоги дітям, які її потребують, а