Проведене нами дослідження дало змогу порівняти причини та характер безпритульності 20-х і 90-х років ХХ століття. Порівняння здійснено на матеріалі вже наведеного аналізу за такими критеріями та показниками.

Критерії та показники порівняльного аналізу причин безпритульності

20-х та 90-х років ХХ століття.                 

Таблиця 2.1.

Інтегративним критерієм аналізу вивчених даних ми обрали історичний. Стосовно нашого дослідження це означало систематичне співставлення даних досліджуваного періоду з педагогічною ситуацією, що склалася з безпритульністю в сучасній Україні.

Причини безпритульності 20-х і 90-х років ХХ століття.                                                                                                                    

Таблиця 2.2                                                   

Характерні особливості дитячої безпритульності.    

Таблиця 2.3

Як бачимо, існує деяка розбіжність у суспільно-економічних, соціально-політичних та культурних передумовах явища безпритульності у 20-х та 90-х роках ХХ століття. Проте, попри різну часову “забарвленість” безпритульності (як і життя в цілому), є очевидним, що спільних моментів як стосовно причин її виникнення, так і характеру побутування, – більше. Така “впізнаність” даного явища є закономірною, оскільки виявлення специфіки безпритульності в обох порівнюваних періодах здійснювалося нами за єдиними історико-педагогічними критеріями.

Отже, масову безпритульність треба розглядати як закономірний наслідок соціально-економічних криз перехідного етапу суспільно-політичного та економічного життя країни.

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ

Одне з центральних місць у 20-ті роки займало питання про взаємодію культури й економіки, народної освіти і матеріально-виробничої сфери. Це обумовлювалося тим, що органічний зв'язок освіти з життям суспільства забезпечує і ріст його економічного потенціалу.    

Основними причинами масової дитячої безпритульності була революція, громадянська війна, голод, безробіття, евакуація значної кількості дітей із Росії. Це відобразилось на психофізичному стані дітей. Тим більш, що загальна маса безпритульних - це діти найбіднішого прошарку населення робітників та селян. Безпритульні діти мали свою лексику, заповіді, фольклор, ті, кому пощастило вижити і влитися в нормальні верстви населення, певною мірою несли на собі тягар про своє безпритульне дитинство. Їхні покоління, мабуть, несуть на собі відбиток стихії безпритульного дитинства, оскільки субкультура - це той емоційний сигнал, який зберігає для нащадків увесь спадок духовності з її позитивами і негативами. 

Соціальне виховання дітей внаслідок довготривалої громадянської війни, голоду, розрухи відбувалось у перші роки діяльності Наркомосу шляхом охоплення безпритульного дитинства дитячими будинками соціального забезпечення. З восьми мільйонів дітей близько одного мільйона потребували соціального захисту та допомоги. Головним чином вони зосереджувались в робочих центрах та містечках, де громадянська війна й погроми призводили до найбільших спустошень.

До діяльності із соціального виховання прилучалися різні організації: профспілки, жінвідділи, комсомол, партійні організації. За їх активної участі були утворені дитячі ясла, садочки, будинки, притулки, інтернати, комуни, колонії. Ці заклади розподілялися на такі, що залучали дітей до колективних об’єднань, обслуговували дітей тимчасово, цілком охоплювали життя дітей. До кінця громадянської війни їх у відомстві Народного комісаріату освіти УСРР нараховувалось 550.

Голод в Україні та Росії у 1921 році призвів до значного збільшення дитячої безпритульності. У цей час швидко зростає кількість дитячих установ. Вони стають центрами догляду та допомоги дітям. Основним напрямом їх роботи було нагодувати дітей, виховання відступило на другий план. І тільки з другої половини 1922 року наступає період більш планомірної роботи. В Україні з часом почали змінюватись форми роботи з безпритульними дітьми. В установах стали надавати і приділяти більше уваги вихованню.

Незадовільна робота у цих закладах призвела до повальних втеч дітей з них. Основними причинами втеч із закладів була їх матеріальна незабезпеченість, безгосподарність та неорганізованість, відсутність цільової установки, затишку, незадовільна організація дитячого середовища, дозвілля, відсутність індивідуального підходу.

Основним видом виховної роботи у дитячих закладах було трудове виховання. Воно проводилося у різних формах: самообслуговування, робота в майстернях, сільських господарствах, у деяких установах воно поєднувалося з професійною підготовкою. Але були й такі дитбудинки, де воно здійснювалося лише формально у вигляді прибирання кімнат та подвір’я. Складно проводилися й інші види виховання, особливо поєднання санітарно-гігієнічного, статевого, фізичного, морально-етичного, естетичного - все це потребувало підготовлених вихователів, яких майже не було.     

Досвід А.С.Макаренка у перевихованні безпритульних дітей залишається актуальним і сьогодні. Створена ним організація виховної роботи в колонії і комуні може використовуватися в дитячих притулках з певними адаптаційними змінами стосовно нашого часу.

Вирішення проблеми безпритульності можливе лише за умови державної кампанії з її ліквідації, а також участі суспільства в цьому процесі.  

Задля ефективної роботи з ліквідації дитячої безпритульності пропонуємо такі заходи.

Утворення розширеної мережі установ для безпритульних дітей відкритого типу (приймальники, дитячі будинки).

Постійний підбір дітей з вулиці працівниками правоохоронних і соціальних служб.

Залучення суспільства до співпраці з педагогами.

Реорганізація існуючих інтернатів і переорієнтація їх на дитячі будинки сімейного типу.

Надання реальної соціальної допомоги малозабезпеченим сім’ям, які мають дітей. 

Велике значення у роботі з явищем дитячої безпритульності мають профілактичні заходи. Найнадійнішим засобом попередження безпритульності є спільність взаємодії господарсько-політичної та соціально-культурної політики уряду. На наш погляд, ефективній роботі у зазначеному напрямку сприятимуть такі заходи:.

І. Профілактичні дії у загальноосвітніх установах:

1) систематичне виявлення та діагностика девіантної поведінки;

2) психолого-педагогічна корекція важковиховуваних учнів;

3) освітньо-виховна робота серед школярів (пояснення шкідливості наркогенних речовин, проведення статевого виховання, правильне висвітлення безпритульності і тієї шкоди, якої вона завдає дитині, вдосконалення дисциплін “Валеологія”, “Охорона здоров’я”);

4) співпраця вчителів і батьків;

5) організація дозвілля дітей (утворення безкоштовних гуртків, спортивних секцій);

6) здійснення соціально-психологічних та соціально-педагогічних програм  попередження девіантної поведінки підлітків;

7) проведення педагогами профілактичної роботи щодо виявлення груп бездоглядних учнів своєї