Реферат - Їхній дім - вулиця, а університети - підвали
6

жовтухи, вітрянки, обмороження та травм, але лише 30% підлітків готові звернутися до лікаря.
Останніми роками кількість неблагополучних сімей на Донбасі лише зростає. Про це може свідчити хоча б той факт, що в загальнообласному реєстрі дітей-сиріт тільки 30% (3578 осіб) є сиротами через об’єктивні причини (через смерть обох батьків), інші 70% (11492 особи) -- це діти, батьки яких живі, але були позбавлені своїх прав через кілька причин. Словом, у регіоні з’являється все більше дітей, яким у жахливих умовах вулиці набагато комфортніше та затишніше, аніж удома.
І є всі підстави вважати, що приблизно такий стан справ і в інших регіонах нашої Вітчизни…
Зрештою, це дорослі приводять своїх дітей до притулків, відмовляються від їх виховання, експлуатують дітей і живуть за нажебраковані ними кошти, знущаються над дітьми за принесені зі школи незадовільні оцінки, за непослух, підкидають щойно народжених дітей під двері чужих квартир, не хочуть слухати про те, які проблеми є у безпритульних і бездоглядних дітей в Україні. А усучаснена причина дитячої бездоглядності - це виїзд батьків на заробітки за кордон. При цьому майже половина таких дітей не ідентифікує себе з рідною сім’єю, не бажає навіть думати про повернення додому. Злочини ці діти вважають нормальним і звичним явищем, бо саме вони дозволяють їм вижити.
І З ПРИТУЛКУ Я ВТІК…
Ось замальовка з цього приводу Марти Шокало з Бі-Бі-Сі, яка побувала в одному з громадських рейдів у пошуках безпритульних. «Шукати цих дітей ми їдемо на «Газелі». У машині, крім мене та міліціонера Юлі, ще три жінки із соціальної служби молоді. Вони обговорюють, куди нам краще їхати, щоб когось знайти. Соціальний педагог Людмила Антонівна багато спілкується з дітьми вулиці і тому гарно знає їхні звички. Вона радить не їхати сьогодні на вокзали чи базари, бо влітку безпритульні звідти перебираються на пляжі. Багато їх поїхало з Києва на Південь, до моря. Спочатку оглядаємо кілька підвалів, потім їдемо до станції метро Лівоборежна. Там безпритульні бувають часто, але цього дня нікого не знаходимо. Міліціонер Юля показує мені тільки порожні лігва під мостом, де діти сплять. Їдемо до Гідропарку, який опівдні ще напівсонний. Життя тут починається під вечір. Тоді виходять і безпритульні -- уночі більше можливостей заробити або щось украсти. Але у нічні рейди міліція їздить нечасто, тому ми продовжуємо шукати дітей вдень. І ось натрапляємо на дві маленькі постаті. Хлопчика звати Сашко, йому 11 років. До Києва приїхав з села Червоне Фастівського району, у Гідропарку живе, збирає пляшки, чим і заробляє собі на їжу.
-- У тебе тато, мама є? -- питаю у нього.
-- Так.
-- А чого ти поїхав у Київ?
-- Бо нерідний батько б’ється. П’є, приходить п’яний і б’ється.
-- А батьки знають, куди ти поїхав?
-- Знають. Я багато раз тікав. Там ще отчим-батько мене ганяє. Сокири, молотки, що -попало кидає в мене.
-- А мама тебе не захищає?
- Захищає, а потім отчим її б’є. Вона мені сама казала, щоб я втік з дому, бо вона не може на це дивитися. Я вже тут майже три роки живу з другом. Сашко приречено іде з нами до машини. А от його 10-річна подружка Віка пручається. Її забирати не можна -- вона тут з мамою, яка працює у пункті прийому пляшок. Порозмовляти з нею мені вдається тільки після того, як вона переконалася, що я не з міліції. При згадці про притулок Віка починає плакати.
-- Він мені вже надоїв. Я була там цілий місяць. Знаєте, як трудно жить без мами в притулках тих. Тут я знаю, що постійно мама зі мною, і мені добре, - схлипує дівчинка.
-- А що тобі найбільше не подобається в притулках?
-- Саме більше, що діти обзиваються, курять, б’ються.
-- Вас там, може, робити щось змушують?
-- Писати! Я не хочу там писати. Я хочу біля мами писати. Сиджу дома і пишу собі.
-- А що ти пишеш?
-- Різні стішки переписую з книжок.
Одяг, який видають у притулках, Віці теж не подобається:
-- Мене мама краще одіває, чим вони. Там штани дають не такі, як я оце ношу зараз. Юбку пошти не давали мені. Кофточок класних нє било, - каже дівчинка, на якій синтетичні спортивні штани та замазаний білий светр.
Ми вже виходили з Гідропарку, коли натрапили на дівчинку у брудному платтячку. Вона щойно розгорнула морозиво і з задоволенням його їла. 10-річна Свєта розповіла нам, що приїхала сюди з маминим другом, який і дав їй гроші на морозиво. Свого прізвища вона не пам’ятає, бо, як каже, недавно у неї був струс мозку. Де живе, теж точно не знає. Спочатку казала, що батьки її на Майдані, потім, що вона з дитячого будинку, потім, що у них у Києві квартира. Міліціонер дівчинці не повірила і вирішила, що її треба забрати. Спочатку Сашу і Свєту ми веземо на обстеження у шкірно-венерологічний диспансер. У лікарні обідня перерва, тому нам доводиться чекати, доки дітей оглянуть: візьмуть на аналіз кров та подивляться у волосся. Лікарі оглядають дітей з вулиці неохоче, тому обстеження триває недовго. Нам видають папірці, де написано, що діти здорові. І ми їдемо розвозити

---

Сторінки: 1 2 3