Як вижити на вулицях міста?
НЕ ПРОХОДЬТЕ...
«Я зі своїми приятелями живу тут недалеко. Нещодавно Міхана підвищили, так ми перебралися до кращого райончика, — розповідає юнак на вигляд років 20-ти, хоча насправді йому всього 15. — А ти точно не з міліції? Якщо покажеш своє посвідчення журналіста, може тоді, в якомусь кафе за чашкою чаю з пирогом, я тобі щось розкажу...»
Влад відноситися до нового типу безпритульних дітей, які збиваються у групки від 5 до 10 осіб і знімають квартиру, головним критерієм вибору якої є наявність ліжка. Працюють вони, частіше за все, на будівництвах або вантажниками. У голодні вечори вони звертаються до соціальних служб, замовчуючи про своє місце проживання. Згадуючи про своє «вуличне минуле», хлопчик здригається: вічне відчуття голоду, холод, дискомфорт, труби в підвалах, що протікають, страх, що «чистка» вулиць буде саме сьогодні, а потім знову дім. Із своєї сім’ї Влад пішов не через бажання вдихнути свободу на повні груди, а тому, що так склалися обставини: там живе вітчим, з яким можна спілкуватися лише в присутності матері. А варто їй піти на роботу, починається «дідівщина». У притулок, де йому, в принципі, подобалося, також не хочеться йти, тому що там його знову направлять чи то додому, чи то до інтернату. А тут ти сам собі господар і чесний громадянин своєї країни.
«Нещодавно ми взяли до своєї компанії дівчину, їй 14 років, — далі розповідає Влад. — Вона була на четвертому місяці вагітності від свого вітчима, правда, спочатку не хотіла нічого нам говорити. Зараз все нормально — вона не працює, а тільки готує нам вечерю. Хотіла зробити аборт, але ми її умовили залишити дитину, щоб потім не картала себе все життя. Будемо ростити його однією великою сім’єю. Знаю, це безглуздо звучить, адже ми й самі діти, але це лише ззовні. Всередині ми старші, ніж більшість 40-річних чоловіків, тому що бачили таке, про що вам краще не знати».
КИЇВ — МІСТО ДІТЕЙ ВУЛИЦI?
Це наше щастя — не знати того, що довелося побачити цим дітям. Хоча теоретично всім нам відомо, що вони йдуть із сімей не через хороше життя, а саме через погане, іноді до звірства погане ставлення батьків, і потрапляють також у зовсім не найкраще середовище. Найбільшого поширення безпритульність набуває у періоди соціальних потрясінь. Так, наприклад, у 1922 році в СРСР після Першої світової і громадянської воєн за даними офіційної статистики загальне число безпритульників становило 7 мільйонів. Частіше за все статистика базується на кількості дітей, які пройшли систему притулків і дитячих приймальників- розподільників. Щорічно через цю систему в Україні проходить близько 30 тисяч безпритульних. Наскільки ці дані відображують справжні масштаби проблеми — судити важко.
Велика частина «нічийних» дітей живе у Києві. Близько 80% київських безпритульних — з регіонів. У столиці легше загубитися, прогодуватися, вижити, та й «добрі» перехожі як можуть сприяють процвітанню цього явища. «Дітям, насамперед, потрібні тепло й затишок і тому вони домівку просто так не залишать, — коментує ситуацію заступник начальника київської міської держадміністрації служби у справах неповнолітніх Людмила Кодола. — За відсутностi того або іншого вони йдуть iз сім’ї у пошуках любові... А розуміючи, що і тут їх не приймуть з розпростертими обіймами, всі виручені на вулиці гроші витрачають на клей, щоб не пам’ятати про те, що було, є і буде — поринути у небуття. Майже в усіх дітей, спійманих на вулицях, спостерігаються ознаки захворювання на токсикоманію. І винні в цьому певною мірою ті, хто ці гроші їм дав». Хоча, за офіційними даними, в порівнянні з 2005 роком рівень бродяжництва знизився на 40%, роботи у співробітників служби вистачає. Прості ж громадяни мають пам’ятати, що й від їхніх дій дещо залежить.
НІ ЛЮБОВІ, НІ ТУГИ, НІ ЖАЛЮ
Важко уявити собі вокзали, зупинки, підземні переходи, ринки без маленьких «жебраків» або тих, хто вже відкрив у собі кримінальні таланти. На думку експертів, можна виділити три види реакції людей на безпритульних: допомога, відкуп, ігнорування. Допомога може бути найрізноманітнішою — від купівлі булочки до пошуку нового дому. Коли перехожі просто дають гроші, вони тим самим просто відкуповуються від чергової проблеми, не заглиблюючись у неї, виконавши свій ліміт хороших справ на сьогодні.
Але, як не прикро це усвідомлювати, велика частина населення байдужа до проблем інших. Колись ці люди також були готові надати допомогу дітям, але не знали яку саме. Є розхожа думка: дати їм гроші — безрозсудно, адже бiльша частина їх піде не на прожиток, а на клей або спиртне, а то й взагалі буде відібрана дорослими. Приходить у голову думка: це дуже складне для мене питання, у мене немає часу на його вирішення, нехай цим займаються інші. І так люди йдуть собі далі вулицею, взагалі нічого не зробивши цього разу, а наступного — просто відводять очі, й згодом звикають не бачити цього явища або, надивившись фільмів, починають «сволочити» дітей...
ДІТИ САМІ ПРИХОДЯТЬ ДО ПРИТУЛКІВ
Не отримавши допомоги від нас, діти приступають до самостійних пошуків місця під сонцем. Директор київського притулку на вулиці Маяковського, 28-б Ірина Дуванська розповіла «Дню», як діти потрапляють до її притулку: «У мене з моїми дітьми дружні відносини. Йдучи вулицею, іноді зустрічаю тих, кого ми
