Розповідаючи колективу про силу духу цих людей, ми пробуджуємо колективне захоплення, запалення по-двигом, і ледар почуває себе осоромленим, він згоряє від сорому, хоч про нього прямо в розповіді вихователя і не говориться, але, по суті, вся розповідь — це безпосе-реднє звернення до нього. Якнайменше прямих звинува-чень у лінощах, недбайливості, взагалі в аморальності, такі докори приносять дуже мало користі порівняно з тим впливом, який справляє на людину позитивний приклад.

Людям, що е взірцем громадянського служіння Бать-ківщині, ми присвячуємо комсомольсько-молодіжні ве-чори. Вони так і називаються: «Вчися бути справжнім громадянином».

Моральні, громадянські, ідейні цінності — неминущий і нічим не замінний засіб виховання. Водночас виховання на громадянських, духовних цінностях — дуже дійовий за-сіб самовиховання юнацтва. Осягаючи громадянську муж-ність, обов'язок перед Батьківщиною, юний громадянин вчиться міряти себе вищою міркою моральної гідності. Він немов бачить себе очима суспільства, вдумливо і ви-могливо аналізує свої вчинки, свою поведінку. Проте ефективність цього засобу цілком залежить від того, як думки і почуття юнацтва пов'язуються з активною діяльністю, на якій громадянській ниві людина розкри-вається як патріот, \як борець за ідеї комунізму.

В. І. Ленін вчить: «Школа повинна давати молоді основи знання, уміння виробляти самим комуністичні погляди»*.! Оволодіння знаннями про природу і суспіль-ство, осмислювання явищ і закономірностей навколиш-нього світу — це лише початок виховання. Далі йде тривалий, складний процес формування особистих мо-ральних переконань. Особисті моральні переконання — це кінцевий результат морального виховання, головний показник, що характеризує духовне обличчя людини, єдність думки і вчинку, слова і діла в її поведінці.

Про моральне переконання можна говорити тоді, коли знання істини, поняття глибоко позначається на особистому духовному світі людини, стає її власним по-глядом, пробуджує глибоке почуття, зливається з її во-лею і виявляється в її діяльності, в лінії поведінки, у вчинках, у ставленні до інших людей і до самої себе.

Моральне переконання — це діяльні сили особистості, гаряче прагнення відстояти правильність, довести істин-ність свого погляду, готовність піти в ім'я цього на будь-які прикрості. Переконання — це не тільки те, що людина знає, а насамперед те, як вона це знання втілює . в своїй діяльності.

Ми добиваємося, щоб з першого дня перебування дитини в школі в неї формувалися власні погляди і ці погляди ставали для неї священними, дорогими, як власна честь. Ми прагнемо до того, щоб усе життя і діяльність колективу, багатогранність відносин, інтереси вихован-ців — усе це мало ідейний, громадянський зміст, викли-кало глибоко особисте ставлення до того, що людина бачить, про що дізнається, що робить. Будь-яку подію, явище, що, на перший погляд, наче і не має прямого від-ношення до його долі, вихованець переживає як глибоко особисту справу: порушення морального принципу ви-кликає в нього особистий неспокій, тривогу, турботу, переживається ним як образа особистої гідності.

Моральне переконання — це ідеал, вершина мораль-ного розвитку, шлях до якої лежить через єдність мораль-ної звички і моральної свідомості/Практика глибоко пере-конала нас у тому, що міцна, стійка основа моральних переконань закладається в дитинстві і ранньому отроцтві, коли добро і зло, честь і безчестя, справедливість і не-справедливість доступні розумінню дитини лише за умови яскравої наочності, очевидності морального змісту того, що вона бачить, робить, спостерігає. Ми добиваємося, щоб добро, честь і справедливість приносили дитині осо-бисту радість, а зло, безчестя, несправедливість — засму-чення, тривогу, навіть особисте горе.

Почуття — це кров, плоть і серце моральної перекона-ності, принциповості, сили духу; без почуттів мораль-ність перетворюється на сухі, безбарвні слова, що здатні виховати лицемірів. Ось чому, образно висловлюючись, стежка від морального поняття до морального переко-нання починається з вчинку, із звички, насичених глибо-кими почуттями, особистим ставленням до того, що ди-тина робить, що робиться навколо неї. Зло, яке чинить хтось і яке мені особисто ніякої шкоди не завдає, буде сприйняте і пережите мною як особисте горе лише тоді, коли я не раз пережив радість, роблячи для людей добро, не дістаючи від цього ніякої вигоди, але переживаючи

задоволення тільки від того, що я творю добро, - таким правилом керуємося ми в практиці виховної роботи, до-биваючись єдності поведінки і свідомості.

Життя наших учнів (особливо важливо це для малень-ких дітей) проходить в атмосфері високоморальних вчинків, які стають звичкою. Ми вчимо маленьких дітей здійсню-вати вчинки, моральна суть яких формує їх особис-те ставлення до громадянського обов'язку — прагнен-ня робити добро суспільству і бути непримиренним до зла.

На шкільній садибі — сотні плодових дерев. З перших днів перебування в школі ми спонукаємо дітей до такого: якщо ти побачив, що на деревці надламана гілочка, дбай-ливо підв'яжи її, змаж рану; якщо це зроблено вміло і своєчасно, гілочка приживеться, деревце залікує пошко-дження. Ми вчимо, як це робити, але це лише один бік справи. Головне в тому, щоб у дитини заболіла душа, коли вона побачила пошкоджене деревце. Ми досягаємо цього, виховуючи в дітей гаряче прагнення стверджувати красу життя і боротися проти руйнування, безплідного животіння. І якщо ми бачимо потім, що діти, помітивши надламану гілку, біжать у клас чи додому за мотузкою або,