-
Всі лілії раптом затремтіли,
Почали хилитись нижче, нижче,
Та й пожовкли, далі почорніли.
Коханий.
Дивний сон твій, любко моя гожа…
А мені червоні снились рожі.
Леся.
Тішся, милий, бо червона рожа, -
То кохання квітка та розкоші!
Коханий.
Мені снилося, чарівні рожі
Променіли в промені златистім.
І були на райські квіти схожі,
Запашнії, з листячком барвистим.
Приступив я до одної рожі,
Пригорнуть хотів я до серденька.
Зблідли раптом рожі прехороші
І найкраща роженька ясненька.
Та й умилась дрібною росою
Та моя найкраща рожа мила.
Мов підтята гострою косою,
Полягла мені до ніг змарніла.
Доля (З-за куліс говорить у зал).
Засмутилась пара молодая,
Зрозуміти снів своїх не може… (Сміється).
(Леся пильно дивиться на коханого. Він її обіймає і пильно дивиться у вічі).
Коханий.
Що ти говориш, любко моя мила?
Се наче грім з ясного неба впав?
Чи я тебе не щиро покохав?
Ні! Певне ти мене ніколи не любила!
(Леся хитає головою).
Журливо ти хитаєш головою
І кажеш: "В нас дороги розійшлись!"
О ні, я вірю - знайдуться колись,
З`єднаємось навіки ми з тобою.
Мовчиш, мій друже ясний, і зітхаєш…
Твоя душа за мною не жалкує,
А тільки серце вражене сумує
І жаль тобі, що ти мене кохаєш.
Леся.
Не жаль мені, що я тебе кохаю.
Та в нас дороги різно розійшлись.
Ні не кажи: "Ще зійдуться колись!"
Не зійдуться, мій друже, я те знаю.
Моє кохання - то для тебе згуба:
Ти наче дуб високий та міцний,
Я ж наче плющ, похилий та смутний -
Плюща обійми гублять силу дуба.
В країну смутку вітерець прилине
І принесе мені розмови
Від мого дуба любого в діброви, -
І спогад любих літ повік не згине.
(За цією розмовою стежила Доля, стоячи поодаль. Після закінчення розмови Доля підходить до Коханого і кладе йому руку на плече).
Доля.
Хвилини йдуть,
Пора у путь.
(Коханий обертається і звертається до Долі).
Коханий.
Я йду. (До Лесі) Тверда звага
Веде мене в шлях,
У серці одвага,
Хоч сльози на очах…
Я все покидає: садочки рясні,
І темні діброви, і ниви ясні,
З собою несу я лиш рідні пісні.
Прощай, моя люба дружина смутна!
Я, може, навіки іду в чужий край…
Прощай, - добрим словом мене спогадай!…
Бо літа не ждуть,
Пора мені в путь!
Доля.
Далека путь,
Хвилини не ждуть.
(Доля задуває свічку і забирає Коханого із собою. Звучить музика. Леся кидається за ним, але не встигає. Коханий зникає).
Леся.
Що я тепер, о Боже! Жить мені для чого?
Слаба, мов тіло, в котрім серця вже нема,
Тінь марна я, мене жаль – туга обійма,
Самої смерті прагну, Більше вже нічого.
(Обертається до залу).
Згадайте, друзі, - ви, котрі мене любили, -
Що я без щастя – долі у житті сьому
Нічого доброго зробити немала сили.
Кінця бажайте безталанню моєму,
Бо вже коли я тут недолі досить маю,
Хай буду я щаслива там, у іншім краю!
(Леся плаче, схиливши голову. Потім піднімав голову. Музика затихає).
Леся.
Прилинь до мене, чарівнице мила,
І запалай зорею наді мною,
Нехай на мене промінь твій впаде,
Бо знов перемогла мене ворожа сила,
Знов подолала, я не маю сил до бою.
(З`являється Муза у вінку і з книжкою у руці).
Муза.
Ти, дівчино, життям розбита, грай!
Грай на оцих, людьми розбитих струнах.
Дей же так гармонії осягнеш,
Її ж було в твоїм житті так мало…
О, не вважай, що криком, а не співом,
Акорди перші залунають. Грай! (Дає їй книжку).
Адже й твоє життя так починалось.
Де ж потім ти взяла ті ніжні тони,
Що навіть злих людей до тебе привертали?
Ти їх знайшла в своїм розбитім серці.
Невже не знайдеш їх в своїх розбитих струнах?
Грай!
Шарпни струну безжалісно, потужно
І брязни в неї, наче на пожежу
(Леся втомлено підіймає голову).
Леся.
Я знаю, так, се хворії примари, -
Не час мені вмирати, є пора.
Та налягли на серце чорні хмари
Лихого передчуття: душа моя вмира!
Уста говорять: “Він навіки згинув”.
А серце каже: “Ні, він не покинув”!
Ти чуєш, як бринить струна якась тремтяча?
Тремтить, бринить, немов сльоза гаряча,
Тут в глибині і б`ється враз зі мною:
“Я тут, я завжди тут, я все з тобою!”
Чи сон мені склепить помалу вії,
Покриє очі втомлені від мрії,
Та крізь важкі ворожії сновиддя
Я чую голос любого привиддя,
Бринить тужливо з дивною журбою:
“Я тут, я завжди тут, я все з тобою!”
Стій, серце, стій! Не бийся так шалено,
Вгамуйся, думко, не літай так буйно!
Не бий крильми в порожньому просторі.
Ти, Музо винозора, не сліпи
Мене вогнем твоїх очей безсмертних!
Дай руку, притули мене до свого лона,
Тобі я віддала усе, що мала.
Подай мені великую пораду,
Скажи мені, пораднице надземна,
Куди мені подітись у просторі?
Муза.
Грай!
Грай на оцих, людьми розбитих струнах.
Грай!
(Звучить музика. Муза обходить Лесю, котра сидить, опустивши руки і дивиться кудись у далечінь).
Муза.
Сім струн я торкаю , струна по струні,
Нехай мої струни лунають,
Нехай мої співи літають
По рідній коханій моїй стороні.
І, може, де кобза знайдеться,
Що гучно на струни озветься,
На струни, на співи мої негучні.
(Муза благословляє Лесю).
І, може, заграє та кобза вільніше,
Ніж тихії струни мої.
І вільнії гуки її
Знайдуть послухання у світі пильніше:
І буде та кобза – гучна…
(Леся піднімає голову, ніби звертаючись до неба).
Леся.
О, знаю я, багато ще промчить
Злих хуртовин над головою в мене,
Багато ще надій із серця облетить,
Немов од вихру листячко зелене.
Не раз мене обгорне, мов туман,
Страшного розпачу отруєне дихання.
Не раз в душі наступить перелом,
І очі глянуть у бездонну яму,
І вгледжу я в кохання над чолом
Строкату шапку блазня або пляму.
Не раз мій голос дико залуна,
Немов серед безлюдної пустелі,
І я подумаю, що в світі все мана
І на землі ніде нема святині.
І, може, приведуть не раз прокляті дні
Лихої смерті грізную примару,
І знову прийдеться, покинутій мені,
Не жити, а нести життя своє, мов кару.
Я знаю се і жду страшних ночей,
І жду, що серед них вогонь той загориться,
Де жевріє залізо для мечей,
Гартується