існування найважливішого компонента рефлексу мети — орієнтувального рефлексу (рефлекс "що таке?"). "У нас, — підкреслював І. П. Павлов, — цей рефлекс іде надзвичайно далеко, проявляючись, нарешті, у вигляді тієї допитливості, яка створює науку..." (23, 28)
Багато вітчизняних і зарубіжних вчених великого значення надавали і надають вивченню природи інтересу, його структури. Так, видатний психолог С. Л. Рубінштейн, розкриваючи суть інтересу, писав: "Інтерес — це зосередження на певному предметі думок, помислів особи, що викликає прагнення ближче ознайомитись з предметом, не випускаючи його з поля зору."
На думку інших дослідників, відомих психологів Т. Г. Єгорова, Е. Ш. Натанзона, П. А. Рудіко, О. Г. Ковальова, головною ознакою інтересу може бути тільки стійке емоційне ставлення особи до певного обєкта. Ці вчені вказують на емоції як на рушійну силу, що може активізувати або гальмувати процес пізнання, впливати на працездатність людини.
Кожний акт психічної діяльності особи тією чи іншою мірою насичений почуттями, емоціями. Однак особливо вагоме місце займають емоційні мотиви в інтересах, які виражають найінтимніше, найважливіше для людини.
Не заглиблюючись у сутність суперечок з цієї проблеми, спробуємо викласти основні міркування, відповідно до яких поняття "інтерес" вживається у нашій праці.
Інтерес розглядатиметься нами як вибіркове емоційно-пізнавальне ставлення особи до предметів, явищ, подій навколишньої дійсності, а також до певних видів діяльності, які мають важливе значення для людини. Це складне ставлення, за висловом С. Л. Рубінштейна, має двобічний характер. У ньому в органічній єдності виступають субєкт інтересу і обєкт.
субєктом інтересу може бути конкретна людина, певна соціальна група (сімя, виробничий або шкільний колектив). Те, що має важливе значення для субєкта, ми називаємо обєктом або носієм інтересу. Ним може бути природа, певний вид діяльності, суспільно-історичне явище або інша людина та ін.
Далеко не все однаковою мірою захоплює людину. Тому ставлення її до предметів і явищ навколишнього світу має вибіркову спрямованість. Її інтерес передусім повязаний з тим, у чому вона відчуває потребу, що для самої особи відіграє істотну роль. Лише тоді, коли той чи інший предмет, явище, подія, вид діяльності уявляються людині як щось важливе, значне, вона з особливим захопленням пізнає або займається цим.
Фізіологічним механізмом інтересу як вибіркової спрямованості є певна система нервових звязків, що утворюються під впливом різних умов і залежать від психічного стану людини і її індивідуальності, від безпосередніх важень особи та її колишнього досвіду.
Інтерес має складну психологічну структуру, чим і зумовлюється сила його впливу на розвиток особистості людини. Він не являє собою окремого конкретного процесу, якими є, наприклад, мислення, сприймання, память. Інтерес, будучи ставленням, є певною формою звязку між потребами особи і засобами їх задоволення. В цьому складному ставленні людини до предметного світу тісно взаємодіють емоційні, інтелектуальні і вольові компоненти. Це і є основою значного спонукального впливу інтересу на розвиток різних психічних процесів (памяті, уяви, уваги та ін.).
Характерною особливістю інтересу, як уже зазначалося, є його звязок з емоційною сферою людини. Почуття особи являють собою основу, серцевину інтересу. Здивування, захоплення, задоволення, породженого пізнанням нового або одержаною хорошою оцінкою, радісні переживання в результаті подолання навчальних труднощів, почуття гордості, зумовлене відмінною відповіддю товариша, — все це різні за своєю значущістю і глибиною вияву почуття учнів, але всі вони викликані інтересом.
Таким чином, формування навчальних інтересів учнів має надзвичайно важливе значення для ефективного оволодіння ними знаннями, сприяє виробленню у них самостійності мислення, активності й ініціативи.
Завдання сучасної національної школи — розвивати кожну дитину як неповторну індивідуальність. З огляду на це велике значення має формування в учнів творчого потенціалу прагнення до самостійної пізнавальної діяльності, вміння ставити і вирішувати нові проблеми. Розвязувати ці завдання належить педагогічній науці, призначення якої створити нові, ефективніші технології навчання школярів.
Пріоритетними є дослідження, спрямовані на впровадження в навчальний процес компютерної техніки; різноманітних систем розвивального, індивідуального і диференційованого навчання; нових технологій навчання обдарованих дітей; гуманізація навчального процесу.
Вони сприяють створенню таких умов, за яких учент займає позицію субєкта навчально-виховної діяльності; внаслідок цього у нього розвиваються якості творчої особистості: ініціативність, прагнення до самоосвіти, самонавчання.
Жодна технологія не буде ефективною, якщо учня не навчити вміння вчитися. Це завдання особливо актуальне для вчителів початкових класів, бо в цьому віці в дитини формується навчальна діяльність і вміння вчитися.
Вміння вчитися — це складне синтетичне поняття, до якого входять загальнонавчальні та спеціальні вміння. Зокрема: поставити мету своєї діяльності, усвідомити навчальне завдання, визначити спосіб його розвязання, вміти контролювати і давати оцінку правильності рішення. Це і є компоненти навчальної діяльності. Тому формувати їх у школярів — означає навчити їх учитися.
Є три рівні формування вміння вчитися: низький, середній, високий (творчий). На першому розвиваються репродуктивні вміння, на другому — репродуктивні з елементами продуктивності, на третьому — продуктивні, творчі. Останні набувають в пошуковій діяльності, у процесі проблемного навчання, що є цілісною системою роботи і характеризується такими особливостями:
нові знання не подаються в готовому вигляді, учні оволодівають ними під час активної самостійної діяльності;
школярі вчаться використовувати набуті знання в різноманітних ситуаціях, оволодівають способами розумової практичної діяльності;
від них вимагається творча самостійність;
велике значення надається створенню в учнів емоційного стану;
формуються комунікативні вміння: спілкуватися з учителями та дітьми.
Важливо аби кожен учитель початкових класів мав на увазі:
ефективність навчання істотно зростає, коли вчитель не тільки викладає готові істини, а й керує процесом їх відкриття і засвоєння учнями, формує в них потрібні для цього