1927 р. Г.Г. Ващенко стає професором і керівником (завіду-вачем) кафедри педагогіки Полтавського педагогічного інститу-ту. В цей період він пише першу фундаментальну працю, яка багато років не втрачає своєї актуальності, — "Загальні методи навчання". Через чотири роки, в 1933-му голодоморному році, цей твір кваліфіковано як прояв українського буржуазного націо-налізму, "визнано шкідливим, заборонено і вилучено з ужитку".

Після двох з половиною років безробіття професор Г. Ващен-ко був змушений залишити Україну й переїхати до Сталінграда, де з вересня 1936 р. одержав роботу в Сталінградському педаго-гічному інституті. До Полтави він повернувся у 1940 р. і відно-вив працю керівника аспірантської групи, а також очолив ка-федру педагогіки.

На тій посаді застала його Друга світова війна. За німецької окупації професор Г. Ващенко був редактором української газе-ти в Полтаві. У 1943 р. виїхав до Києва, звідки подався у даль-шу еміграцію і в 1945 р. разом із сім'єю опинився у баварській столиці, в Мюнхені. Це місто стало центром наукового і полі-тичного життя української еміграції. Професор Г. Ващенко обі-йняв посаду професора педагогіки в Українському вільному університеті, а в 1950 р. був обраний на пост ректора Богослов-ської академії1.

1946 р. за кордоном відновлюється Спілка української мо-лоді (СУМ), хрещеним батьком якої стає професор Г.Г. Ващенко, який співробітничав з Українською вільною академією наук, у Науковому товаристві імені Тараса Шевченка, в українських емігрантських (зарубіжних) виданнях "Українська трибуна", "Український самостійник", "Шлях перемоги", "Визвольний шлях".

Будучи глибоко релігійним і толерантним до інших віро-визнань, Г. Ващенко рішуче виступав проти тієї української преси, що намагалася підсилювати ворожнечу між українцями право-славними і католиками. Він обстоював думку, що між цими віровизнаннями немає суттєвої різниці і що обидва мають заслуги перед українським народом у збереженні української народ-ності. Основним завданням національних церков є забезпечити своїх вірних служителями єдино правильного гасла: "Бог і Украї-на". Сенат Богословської академії присвоїв йому почесне зван-ня доктора "гоноріс кавза".

Г.Г. Ващенко створив низку праць з історії науки в колиш-ньому СРСР. До таких праць належать "Психологія в СРСР" (1953 p.), "Основні лінії розвитку совітської педагогіки і шко-ли" та ін., які засвідчили безкомпромісне ставлення професора Г.Г. Ващенка до питань української науки, політики уряду щодо педагогіки і психології.

Г.Г. Ващенко в історії української педагогіки посідає особли-ве місце як автор досліджень, які в такому обсязі й з таких по-зицій ще не розроблялися. Це передусім "Виховний ідеал", "Си-стема навчання", "Виховання любові до Батьківщини", "Органі-заційні форми навчання", "Виховна роль мистецтва", "Засади естетичного виховання", "Тіловиховання як виховання волі і характеру" та ін.

Зарубіжні дослідники життя і творчості професора Г.Г. Ва-щенка вважають його творцем повного курсу української на-ціональної педагогіки, яка відповідає духові рідного народу, ви-переджаючи час, свідчить про невичерпні етнопедагогічні мож-ливості українців.

У критиці стану освіти в СРСР Г. Ващенко окреслив парадок-сальність ідей про безкласовість радянського суспільства і вод-ночас формування нових класів та кастовості, інакше кажучи, по-ворот до дореволюційного стану. Ващенко в основу системи осві-ти в самостійній Україні ставить подолання більшовицької сис-теми, її тоталітарного характеру, що спрямовували освіту і вихо-вання підростаючого покоління як знаряддя у боротьбі за опану-вання світу. Г. Ващенко рішуче виступав проти методів рефлек-сології, поширених у СРСР, у тому числі й в Україні, у вихованні молоді, вважаючи їх насильством над психічними процесами людини. "До того ж у виховній системі України були відсутні національні моменти, — констатує Г.Г. Ващенко, — що призво-дило до денаціоналізації, а при тому робився наголос на вихованні інтернаціоналізму в його російському розумінні. Нарешті, освіта в УРСР була позбавлена елементів гуманістичних наук і зводилася до технічно-професійного характеру, про що дбали школи соціального виховання і професійного спрямування".

Така система освіти не могла відповідати потребам україн-ського народу, який століттями плекав духовні вартості, що втілю-валися в його високій культурі, літературі і мистецтві, а також стали основними складниками побуту широких народних мас.

Виходячи з цього, Г. Ващенко будує українську національну систему освіти, головними елементами якої є такі: її ідеалістич-не світосприймання, яке відкидає більшовизм з його матеріаліз-мом і атеїзмом; християнська мораль як основа родини і здоро-вого суспільства; високий рівень педагогічних наук, що мають у минулому світлі сторінки письменництва княжої доби, "Повчан-ня дітям" Володимира Мономаха, філософські вчення Григорія Сковороди, учнів Могилянської академії, твори геніального педа-гога К. Ушинського та ін.; організація педагогічних досліджень і розбудова педагогічних станцій і лабораторій; видання педа-гогічних творів, шкільних підручників, літератури для молоді різного віку має бути на найвищому мистецькому і технічному рівні.

Професор Г.Г. Ващенко до системи національного виховання включав родинне (сімейне) виховання як органічну її підсисте-му здебільшого з позиції етнопедагогіки і етнопсихології, хоча таких термінів не вживав.

Г. Ващенко пропонує прийняти таку структуру для системи освіти у вільній Україні.

1. Переддошкільне і дошкільне виховання: материнський догляд або ясла (до трьох років), дитячий садок (від трьох до шести років).

2. Початкова школа (від шести до 14 років).

3. Середня школа: класична гімназія, реальна школа, середні технічні школи, учительська семінарія, середня агрономічна школа, середня медична школа (від 14 до 18 років).

4. Висока школа: університет, високі технічні школи, педаго-гічний інститут, академія мистецтв, консерваторія, військова ака-демія (від 18 до 22—23 років).

5. Позашкільна освіта.

6. Науково-дослідні установи: академія наук, академія педа-гогічних наук.

Уважний аналіз створеної Г.Г. Ващенком