Проте переважна більшість праць сучасних дослідників стосується життя і просвітницько-педагогічної роботи С.Русової на рідній землі. Якщо ж аналіз еміграційного доробку вченої і здійснюється, то він подається або в контексті іншої проблеми, або не охоплює всього спектру її діяльності та творчості за межами України.

Багатогранність творчого доробку вченої останніх 18 років життя, його значення для сучасної теорії та практики національної освіти й виховання і недостатнє вивчення покликали до життя пропоновану читачам наукову розвідку "Творча спадщина Софії Русової періоду еміграції". При цьому поняття "творча спадщина" автором трактується як результат діяльності Софії Русової, спрямованої на розгортання українського культурно-освітнього процесу в еміграції, організацію українських навчальних закладів і наукових установ у ЧСР, розвиток національної педагогічної думки, що знайшла відображення в її опублікованих і рукописних працях 20-х-ЗО-х pp. XX ст.

5. У педагогічних творах Софії Русової 1922-1940 pp.:

- осмислюються й обґрунтовуються наукові засади педагогіки на основі глибокого аналізу попередніх і сучасних їй надбань вітчизняної та зарубіжної педагогічної думки, найновіших досягнень у галузі психології, філософії, соціології; уроків творення національного шкільництва й педагогіки періоду визвольних змагань українського народу 1917-1920 pp.;

- простежується намагання "психологізувати" та "соціологізувати" педагогіку, що свідчить про педагогічно-психологічний і соціально-педагогічний характер ідей С.Русової, забезпечує перспективу створення особистісно- та суспільно-зорієнтованої гуманістичної системи освіти, як це передбачено сучасними державними освітніми документами;

- теоретичні дослідження зосереджуються навколо центральної ідеї: національна освіта, школа, виховання - головна умова відродження і розвитку нації та державності, засіб формування громадянина-патріота, високоморальної особистості.

В історико-педагогічному доробку вченої акцентується на проблемах еволюції національного шкільництва у державах-колоніях, що, як і Україна, спромоглися стати незалежними або активно виборювали незалежність, а історія шкільництва трактується як невід'ємна складова загальнокультурного розвитку країн і народів. Крім того, оцінюється роль державних, культурно- освітніх діячів і визначних педагогів країн Заходу і Сходу в утвердженні національної системи освіти, що зумовлювалося прагненням С.Русової скористатися їхнім досвідом для відродження рідномовної школи й української педагогіки.

Висока культура, свідомість, європейський рівень освіченості С.Ф. Русової сприяли тому, що питання які вона вивчала і розробляла теоретичні положення і методичні скарби, зібрані й опрацьовані для вихователів, учителів, батьків, надзвичайно потрібні нам сьогодні.

Принципове значення має, зокрема, праця “Дошкільне виховання” найшла друком у 1918 р. її зміст склали лекції з педагогіки і психології, які Софія Федорівна читала майбутнім педагогам. Коло охоплених питань окреслюють розділи:

Дошкільне виховання.

Знання дитини.

Творці дошкільного виховання.

Зовнішні чуття.

Дитяча гра – забава.

Ручна праця.

Розвиток мови дитини.

Річеве (предметне) навчання.

Наука чисел у дошкільному вихованні.

Моральне виховання.

Естетичне виховання.

Підготовка садівниць.

Сучасні дитячі садки.

Український дитячий садок.

Педагогічна спадщина Софії Русової допоможе сміливо й компетентно ставити і вирішувати сучасні проблеми національного виховання дошкільнят у сім’ї і в дитячому садку. “Мішнішою нацією в наш часи виявила себе та, яка краде других вичерпала в своєму вихованні свої глибокі національні скарби й національній психології дала вільний розвиток”. Національне виховання виробляє у людини не подвійну хистку моральність в міцну, цільну особу... вона через пошану і любов до других народів виховує в дітях пошану і тим приведе нас не до вузького відокремлення, а до широкого єднання й світового порозуміння між народами і націями”.

С.Русова робить висновки про те, що гармонійну людину можна виховати за таких умов: виховання має бути індивідуальним, пристосованим до природи дитини (це нині лягло в основу нової концепції дошкільного виховання. яка ставить на перше місце завдання виховання особистості дитини з урахуванням її інтересів, потреб, вікових можливостей, рівня розвитку); виховання має бути національним (тепер маємо подбати і про українські дитячі садки, і про забезпечення можливостей для національного виховання представникам інших народів, що населяють Україну); виховання має відповідати соціально-культурним вимогам часу; виховання має бути вільним. Незалежним від тих чи інших у рядових вимог, ґрунтуватись на громадській організації (уже і перед нами постала потреба деполітизації виховання і навчання – рано чи пізно вона буде розв’язана прогресивно).

Ідею українського дитячого садка С.Русова розкривала на основі аналізу напрямків дошкільного виховання. теоретичних концепцій і практичних варіантів дитячих закладів, які снували у світі – в Росії, Європі, Америці. Праці Руслової з питань дошкільного виховання це не тільки історія української педагогічної думки, частка її скарбниці. Це змістовний, глибокий, науковий, всебічний аналіз специфіки нашого національного дитячого садка, на який мають не тільки орієнтуватись, а й спиратися сучасна педагогічна наука і практика.

Яку ж систему принципів побудови українського дитячого садка подає Софія Русова?

Насамперед вона підкреслює і обґрунтовує, що дошкільне виховання будується на новітніх положеннях психології і педагогіки про закономірність та умови розвитку, дитини про найбільш доцільні методи виховання.

Другий принцип концепції С.Русової полягає в тому, що в дитячому садку має панувати національний дух, виховання має будуватися на демократичному грутні – так. як колись, ще в 9 ст., на ньому закладалась українська національна школа. Здійснюючи аналіз української духовності, педагог виділяє у ній такі основні риси: перш за все, - це праця, невпинна хліборобська праця, завдяки якій вони споконвіку годували і себе, і сусідів, і інших. Специфіка селянської праці вимагає, щоб “діти стояли якнайближче до природи”.

Ще одна характерна риса українського народу і його духовності, зазначена С.Русовою, - багатюща астетична творчість, яка протягом віків виявляється у словесних творах і піснях, орнаментах, архітектурі: “Це такий