Та ні, - одказує. – Зовсім не нудно. Я от книжку читаю. Цікава!

Але ми вирішили, що він це говорить з ввічливості. Спробуй-но сам-один полежати весь день!

Нічого, - підбадьорюємо, - ми тебе зараз розважимо. От тобі Наталка заспіває. В неї голос гарний.

Чого це я буду співати ні з того, ні з сього?! – Наталка нам. – Може, йому й не хочеться зовсім.

Як це не хочеться?! Ех ти, подруга! Він же один тут. Ну як знаєш. Тоді ми з Митьком заспіваємо.

Стали посеред кімнати, відкашлялись і давай співати. Співали-співали, аж захрипли.

Що, - питаємо, - повеселішало тобі трохи?

Авжеж, повеселішало, - Наталка за нього відповідає. – Так фальшивити, то краще вже зовсім мовчати. І без ваших концертів обійдеться. Правда ж, Сашко?

Сашко промовчав, але ми зрозуміли, що це він так промовчав, щоб не завдавати нам клопоту. Але про які клопоти може йти мова, коли товариш хворий!

Давай, - Митько каже, - йому наш сюрприз відкриємо.

Давай!

І стали ми тут матроський танок виконувати, який на святковий вечір готували. Підспівуємо собі, в долоні у такт плещемо, підборами по паркету – ух!

Так добре в нас іще ніколи не виходило. Розчервонілись обоє, вхекалися, але стараємось, - для хворого ж товариша. Чуємо дзвінок в двері. Наталка побігла відчиняти. Вривається в кімнату дядько якийсь в халаті.

Це що за неподобство! – кричить. – Я поверхом нижче живу. У мене робота термінова, спеціально додому взяв, щоб не заважав ніхто, так ви отут казна-що виробляєте. Тупаєте по голові вже цілу годину, зосередитись неможливо!

Ми йому почали пояснювати, що прийшли провідати хворого товариша. А він:

Нічого собі хворий! Таке витримати – здоров’я як у слона треба мати. Припиніть цей тупіт. Книжку йому краще почитайте!

Ми сказали, що книжку він і сам собі читає.

Ну, то придумайте щось інше, - дядько каже. – Он ви на хлопця подивіться. Йому вже скоро млосно стане від ваших розваг.

І він пішов. Сашко забивсь під стіну, і ми зрозуміли: йому цей дядько теж не сподобався.

- О! – скрикнув я радісно. – Так у тебе ж магнітофон є. Чого ж ти мовчав! – і натис на вмикач.

- Зроби голосніше, - гукнув Митько. – Воно, коли голосно, завжди веселіш.

Тут Наталка стала до чогось принюхуватись – і прожогом з кімнати. Вбігає за мить.

Ой, - кричить, - суп увесь википів і вже згорів.

Побігли на кухню. Справді, бачимо – в каструлі щось темне на самому дні залишилось, і пахне зовсім не так, як суп. Ми тут на всякий випадок води долили, але смак у нього виявився ще гіршим за запах.

Ех, ви! – Наталка зітхає. – Через вас зовсім забули, що мама попросила. Чим тепер хворого годувати?

Стали ми харчі шукати. Знайшли цукру, а чай шукали-шукали – ніде нема.

Яка різниця, - Митько каже, - із заваркою чи без. Однаково вода. Коричнева тільки. І так вип’є.

Скип’ятили воду, вкинули цукор у склянку. Приносимо Сашкові: - Пий.

Не хочу, - відповідає. – Голова болить.

Це в нього від голоду, здогадавсь я. – Ми тобі зараз усі втрьох картоплі почистимо. Ти як любиш, смажену чи варену? А щоб не нудьгував, магнітофон включимо.

Не треба, - він нам якось дивно відповідає, - ніякого магнітофона. І картоплі вашої не хочу.

Здається, час нам уже додому, - поглянула Наталка на двері.

Додому! – блимнув на неї Митько. – І полишити хворого товариша? Може тобі заспівати? – допитується в Сашка.

І співати не треба!

Може затанцювати ще разок? Нам не тяжко.

Тут Сашко як затруситься.

Не треба, - кричить, - мені ваших танців, і нічого не треба! Лежала собі людина і горя не знала. У мене уже температура піднялась. Я тепер, мабуть, іще місяць лежатиму.

Тепер ми зрозуміли, чого він хоче і почали вдягатися.

Ну, ти бачив таке? – мовив Митько вже надворі. – Друзі прийшли до нього, не шкодуючи ні сил, ін часу, розважити, щоб йому сумно не було, нагодувати, а він після цього нас, можна сказати, виганяє. Не буду більше його відвідувати. Хай собі книжки читає. Нахаба та й годі.

Поміркуйте над наступними питаннями.

1) З якою метою прийшли діти до Сашка?

2) Як вони розважали хворого?

3) А як потрібно провідувати хворого товариша?

4) Чи можна назвати їхню поведінку делікатною?

5) З чого видно, що Сашко – делікатна людина?

6) Про що свідчить заголовок «Нахаба»? Хто поводиться нахабно?

Доброзичливий. Надзвичайною пошаною користуються доброзичливі люди. Вони прихильні до інших, зичать їм добра. Так від слів добро і зичити утворилося нове слово доброзичливий.

Прослухайте і поміркуйте.

Ще в затінку під деревами лежав сніг, а маленький метелик, якого збудило весняне сонце, вилетів зі своєї зимової хатки. Летить він і відчуває: голова паморочиться від слабості. «Ось, - думає метелик, - знайду пахучу квітку й нап’юся солодкого соку. Зараз голова й перестане паморочитись». Але квітів щось немає. Один тільки пролісок виглядає з землі. Зрадів метелик. Сів на квітку, а на ній солодкого соку нема. Холодна вона.

Летить знову метелик. Уже й сили зовсім немає, ось-ось крильця складе й упаде на землю.

Аж чує метелик ласкавий голосок:

Лети до мене. Це я, береза білокора. Дам тобі крапельку соку.

Прилетів метелик до берези. Дивиться – з тріщини витекла крапля соку. Напився метелик, Весело махнув крильцями.

Дякую, - каже метелик, - ти врятувала мене від голоду.

Поміркуйте: