У такий спосіб французький персоналізм простежує головні вузлові етапи на шляху духовного становлення і приєднання особистості до простору спільного духовного буття людей, в якому вона тільки й може віднайти себе, стати і бути. Надзвичайної ціни набувають наголоси на духовно-творчих значеннях людських почуттів як провідниках вищого щаблю людської єдності.

Соціальне середовище, в якому формується особистість, треба розуміти не тільки як оточення, але й як систему можливостей, вимог та очікувань, яка виконує конструктивні й диригентські функції щодо цього процесу. Це множина викликів та очікувань складним чином відображається в самій архітектурі свідомості та почуттів особистості, у наборі алгоритмів, стандартів та правил поведінки й діяльності, в її пізнавальній структурі.

Мірою наростання значимості середовища для індивіда, тобто мірою наростання його причетності, включеності в середовище (соціаліз), збільшуються потужність, різноманітність і витонченість особистісно-формуючих впливів оточення на особистість. Процес соціалізації, таким чином, набуває автентичного характеру. Додавши до цього аналіз наслідків впливу особистості на середовище, здобуваємо можливість аналізу соціалізації з точки зору самодіяльності, само творчості людини.

Таким чином, формування та розвиток особистості і її ставлення як соціальної істоти виявляють себе як фактично тотожні речі. Але тотожні як два полюси кола взаємодії, де кожен відображає іншого, спирається на іншого, містить його в собі, тобто як два полюси, які перебувають у безперервній динаміці взаємо переходу, внутрішнього потенціалу особистості та завдань і простору її соціального самоздійснення.

Подальший розвиток зазначеного напрямку філософських пошуків виводить у сферу питань характеру соціальних стосунків, якості суспільства та пануючого в суспільстві ладу з точки зору його ставлення до індивіда – дбайливого чи байдужого, або й ворожого.

У безпосередньому взаємозв’язку з філософською концепцією діяльності перебуває методологічний підхід до проблем соціалізації, який полягає в їх усвідомленні через категорії “суб’єкт” та “об’єкт”, з нього випливає необхідність педагогічного осмислення взаємовідносин категрій суб’єкта та особистості. Не вдаючись у деталі суб’єкта щодо індивіда як джерела свідомо цілеспрямованої активності, як рушія вільної діяльності, самодіяльності.

У зв’язку з цим самоочевидним є той факт, що якщо у суспільстві обмежується “суб’єктивність” особистості, то процеси становлення особистості, її соціалізації втрачають свою адекватність.

Розглядаючи проблему соціалізації, українські філософи Г.Заїченко, В.Саратовський, І.Кальний та інші розвивають, зокрема, її діалогічну концепцію й відокремлюють такі рівні або виміри цього процесу:

відношення “я – я” – внутрішній діалог, умова формування самосвідомості та самооцінки;

в “я – ти” – царина формування морального почуття, почуття любові, ненависті, дружби;

в “я – ми” – царина виховання національної свідомості, класового почуття, почуття гуртової солідарності;

в “я – людство” – умова усвідомлення своєї приналежності до роду людського, джерело філософсько-історичних, футурологічних рефлексій;

в “я – друга природа” – царина оцінки світу речей;

в “я – природа” – царина прояву найрізноманітніших інтересів;

в “я – універсум” – царина формування світогляду релігійних і філософських вчень [187, 423].

Цей підхід, є своєрідним узагальненням сучасних підсумків аналізу, і постановку системи конкретно-наукових проблем її вивчення.

Поняття “особистість” широко використовується в науках, пов’язаних з вихованням: філософії, педагогіці, психології та соціології.

У філософії особистість розуміють як стійку систему соціально значущих рис, що характеризують індивіда як члена того чи іншого суспільства чи спільноти. Іншими словами, є соціальним та психологічним образом людини. ” [15, с. ].

Таке визначення особистості відповідає масштабам і спрямованості проблем філософського дослідження особистості, з яких найважливішими є її біологічні та соціальні детермінанти. ступені свободи особистості стосовно природи, суспільства і самої себе.

Філософське визначення особистості містить у своїй структурі як соціологічне розуміння особистості (соціальний образ людини), так і психологічне її розуміння (психологічний образ людини). Тим самим передбачається потреба вивчати особистість з метою розуміння механізмів її поведінки в єдності соціолого-психологічних підходів.

У психології, де існує багато різних розумінь особистості, найусталенішим є визначення особистості як деякої неповторної єдності. цілісності. найвищої інтегруючої інстанції, що керує психічними процесами індивіда і надає його поведінці послідовності й стійкості. ” [18, с. ].

Головною психічною проблемою дослідження особистості академік Леонтьев вважає проблему внутрішньої структури особистості, рівні, що утворюють її, та їх співвідношення. Із цією проблемою пов’язане нове бачення біологічного та соціального співвідношення в людині.

Педагогіка, для якої виховання особистості є предметом дослідження, обмежується, як правило, психологічним визначенням особистості, не включаючи часто поняття “особистість” до основних категорій. ” [3, с. ].

Такий підхід навряд чи можна визнати виправданим, оскільки тим самим створюються передумови для виникнення “розриву” між педагогічною системою виховання та її центральною ланкою – особистістю.

Соціологічний підхід до дослідження особистості спирається як на відправну точку не на індивідуальні особливості людини, а на її соціальне оточення – соціальну систему, в яку вона входить, і соціальні ролі, які вона виконує в цій системі.

У межах загального соціологічного підходу об’єднано ряд концептуальних підходів до розуміння особистості як специфічного утворення, що виводиться з тих чи інших соціальних факторів, які відокремлюються як головні.

Основними соціологічними концепціями особистості згідно з класифікацією Д. В. Ольшанського” [26, с. 162].

є такі: