Розвиток людини – це процес становлення і формування його особистості під впливом зовнішніх і внутрішніх, керованих і некерованих факторів.

Розвиток являє собою процес, фізичного, розумового росту людини і охоплює кількісні і якісні зміни, вроджених і набутих якостей. Розвиток людини як процес фізичного і морального дозрівання – це означає перетворення дитини, біологічного індивіда, задатками людини як представника біологічного роду. ” [35, с. ].

В процесі розвитку людини і встановлення багаточисленних контактів з іншими науками педагогіка вивчає закономірності вікового та індивідуального розвитку особистості і розробляє умови та шляхи досягнення кожною людиною найвищого рівня розвитку. У цілісній особистості поєднуються біологічні риси та особливості особистості як суспільної істоти. Ці риси невіддільні одна від одної й активно впливають на особистість. ” [36, с. ].

Щоб стати особистістю, людина повинна досягти певного рівня психічного розвитку і бути спроможною сприймати себе, як єдине ціле, відмінне від інших людей. Наука розглядає розвиток, як складний процес руху від простого до складного, від нижчого до вищого руху по висхідній лінії від старого, якісного стану до нового, процес оновлення, народження нового і відмирання старого.

Розвиток особистості – це й процес її духовного зростання, удосконалення якісної зміни в усіх значущих для особистості сферах діяльності, у відбитті навколишньої дійсності, людей у пізнавальних процесах.

Розвиток та удосконалення особистості, особливо в дитячі та юнацькі роки, відбувається, головним чином, під впливом виховання.

Проблеми розвитку особистості по різному розв’язують педагоги, вони відкидають теорії розвитку, поширені за кордоном, згідно з якими дитина вже від народження має природні особливості, що нібито неминуче визначають усі її фізичні й психічні якості. Прихильники цих поглядів вважають, що ніякі глибокі зміни в природжену основу особистості внести неможливо. Згідно з іншими теоріями, природні анатомо-фізіологічні задатки не мають значення, а все залежить від впливу навколишнього світу.

Вчені вважають, що в процесі життя індивіда відбувається взаємодія його з навколишнім середовищем, яке впливає на нього. Але зовнішні обставини впливають на дитину через внутрішні умови (через ті якості, що в неї сформулювалися раніше). При цьому в організмі що розвивається, тоді виникають суперечності між вимогами, які ставить життя і суспільство до особистості, і тим, чим воно вже володіє. Звідси прагнення дитини до дальшого пізнання світу, до збагачення свого досвіду. Особистість дитини розвивається не як звичайне збільшення, нагромадження якостей. Оскільки в процесі розвитку психіки дитини змінюється не тільки в кількісному, а і в якісному відношенні, не можна сказати, що “дитина – це маленький дорослий”, як деякі педагоги.

Щоб керувати формуванням особистості дитини, треба знати умови її особистості, що вже склалися, тобто внутрішні умови, на які впливає навколишнє середовище.

Видатний педагог В.О. Сухомлинський вважав, що все починається з дитинства, що моральне обличчя підлітка залежить від того, як виховувалась людина в дитинстві. Вища нервова система досягає в молодшого школяра досить високого рівня розвитку. Молодший школяр дуже активний, діяльний і рухливий. Не можна вважати, що від природи молодший школяр здатний до постійного руху. При достатньому інтересі молодший школяр стає досить стриманим, дисциплінованим і посидючим, але його енергії і потребі в руках треба давати розумний вихід: активні й різноманітні заняття на уроці, проведення фізкультхвилинок, можливість порухатися на перерві – все сприяє тому, щоб молодший учень, міг керувати собою. ” [35, с. ].

Формування особистості розпочинається з моменту народження й особливо інтенсивно відбувається в пору дитинства, юності, досягаючи порівняної завершеності в дорослому віці становлення особистості та її удосконалення в ході життя, а також у результаті розвитку та виховання прийнято називати формуванням.

Формування особистості – складний суперечливий процес.

Кожна людина, доросла чи новонароджена, - це індивід, біологічна особина.

Однак людина, що різниться від тварин наявністю свідомості, не лише індивід, а й особистість. Новонароджена дитина є тільки індивідом.

Вступаючи у спілкування з людьми, беручи участь у колективній праці, людина стає суспільною, соціальною істотою, тобто особистістю. Особистість – це конкретна, жива людина, яка, як член суспільства, перебуває в певних відношеннях з іншими людьми.

Належність людини, до певного суспільства, класу, певним чином, позначається на її особистості і діяльності. Особистість формується під впливом зовнішніх умов життя. На формування особистості, крім соціальних факторів, мають деякий вплив і біологічні. Ці фактори не можна протиставляти, вважаючи їх незалежним один від одного. Те, що набуває особистість у результаті впливів навколишнього середовища й те, що є в індивіді від природи, тісно пов’язане між собою. Людина формується під впливом зовнішніх умов життя й діяльності через внутрішні умови, тобто природні й набуті за життя якості, які ця людина має.

Духовне багатство особистості, ї погляди, потреби та інтереси, спрямованість та різні здібності багато в чому залежать від того, в яких умовах іде формування в дитячі та юнацькі роки. Майбутньому вчителеві треба добре знати ці умови та враховувати їх у своїй виховній діяльності.

Дитина, народившись, поступово стає особистістю під впливом ряду факторів. Порівняно давно педагогіка прийшла до висновку, що основними факторами формування особистості є спадковість, середовище і виховання. У різні періоди розвитку суспільства педагогіка по-різному трактувала роль та співвідношення їх у формуванні людини. Найвиразніше у цьому трактуванні видно тенденції протиставлення в різних варіантах біологічного та соціального фактора.

Консервативні напрями в психології та педагогіці вирішальну роль відводили спадковості і прогресивні напрямки доводили, що дитина не народжується доброю чи такою під впливом життя та виховання. Ця дискусія триває й досі, і в залежності