Ведуча: Наприкінці зими 1933 року голод на Україні набув велетенських розмірів. Доведені до відчаю, люди їли трупи коней, що загинули від сапу, вбивали і їли один одного, викопували мертвих і також їх їли.

Ведучий: Стоїть гора Зажури неподалік Лубен. А на ній хрест здійнявся – символ розп’яття українського народу. Височезний хрест. Здається, дістає неба, вічності і Бога.

(Звучить запис “Вічна пам’ять”).

Ведучий: Український народ пам’ятає ще одну трагічну ніч. 26 квітня 1986 року чорні хмари Чорнобильської атомної станції.

Ведуча: Смертельний пил згортає Україну –

Не ураган, не вітер диких орд –

Великий Боже, дужий і всесильний

Молю врятуй сьогодні мій народ.

Ведучий: Свою Україну любіть,

Любіть її во врем’я люте,

В останню тяжкую минуту

За неї Господа моліть.

(Молитва).

Ведуча: І не дорікаймо своїй молодій державі за те, що поки що не додала вона нам того й іншого, не забезпечила, не могла, не зуміла.

Ведучий: Нас втомлюють нестатки, дратують черги, жахають ціни, мучить ненависть. Але ми зупинімось. Наберімося терплячості й розважливості. Але не забуваймо простої істини – держава дасть нам, коли ми дамо їй.

Ведуча: Пам’ятаймо, в нас усіх є рідний дім. Любімо ж його віддано й чесно, як уміє любити кожний українець. Бережімо мир і спокій у ньому! І невтомно розбудуємо: “Бо тільки в незалежній Україні, тільки з нею, знайдемо свою долю”.

Ведучий: Серпень виточує останні краплі тепла. У золоту осінь заходить літо. Україна святкує річницю своєї незалежності.

(Звучить пісня “Будь, Україно”).

“Україно,

ти моя

молитва”

.

Сцена. В глибині тин з лози. Біля нього криниця. Сцена прикрашена зеленню, квітами. На сцену виходить дівчина. Милуючись красою навколишньої природи говорить:

Чом, земле моя,

Так люба ти мені.

Чом, земле моя,

Чарує так мене

Краса твоя?

Чим манить мене

Пташні твоєї спів,

Пахучий цвіт лісів?

Чим манить мене

Вода річок твоїх,

Що тут пливе?

Голос землі:

Тим, дитино, знай,

Що тут ти вперше світ

Уздріла в цвіті літ.

Тим, дитино, знай,

Що води ці й ліси –

Твій рідний край

Тут діди твої

Пролили кров свою

За віру й свободу!

Тут усі твої

Найближчі серденьку

догори.

На сцену виходять ведучі.

1-ша ведуча: Велика і красива земля України – неозорі степи і поліські пущі, зелені Карпати і широкополі лани Подніпров’я, вільні причорноморські простори і задумливі береги зачарованої Десни. Але для кожної людини наймилішим куточком на землі є рідна батьківська хата, садок біля неї і криниця, стежка від якої веде нас до рідних вікон, до найтеплішого тепла. “Об’їздив світ, - каже один літній чоловік, стоячи біля своєї криниці, - а солодшої води від нашої не зустрічав”.

Його криницю викопав дід, вимостив стіни круглим камінням – вічна.

2-га ведуча: Шукали люди здавна, яке слово може вмістити в собі глибини мудрості, добра, знань, і спинились на слові “криниця”. Отак і чуємо: Омиймо душі свої з криниць первородних і чистих, черпаймо з криниць народного розуму, невичерпна криниця слави нашої, криниця Слова, що єднає народ...

1-ша ведуча: Готуючи нашу сьогоднішню розповідь, ми зачерпнули з криниці нашої духовності невмирущі слова Шевченка, Нечуя-Левицького, Стефаника, влучне народне слово, зачерпнули мелодії українських народних пісень. І нехай жива вода цих слів і мелодій очистить наші душі.

На сцену виходять хлопці і дівчата в українських національних костюмах.

Звучить пісня “Туман яром...”

2-га ведуча: З давніх-давен люди бережно ставились до криниці, оспівували в піснях, складали легенди. ...Била з-під землі криниця. П’єм воду – не нап’єшся. Вмиє, було, дівчина в ній своє лице – красунею стане. Парубки пірнали – дна не досягали. Сили їм молодечої додавала чарівна криниця. Коли на землю нашу ступили завойовники, їм також закортіло напитися води зачерпнути – пішла криниця глибоко в землю, не дала сили ворогам лютим.

1-ша ведуча: А ось послухайте, що оповідає Нестор-літописець із святої Києво-Печерської лаври золотоверхої. ...У літо 997 року, тобто тисячу років тому, набігли на місто Білгород, що лежало неподалік від Києва, люті степові зайди. Набігли і стали під високими мурами. Не день, не два тривала ворожа облога. З’їли Білгороді всі свої запаси, і почався в місті голод.

- Не буде нам порятунку, помремо всі, - забідкалися люди, - треба здаватися. Може хоч хто з нас уціліє. А один старезний дід і каже:

- Потерпіть-но ще кілька днів. Спробуємо напасників перехитрити. Тільки принесіть, у кого ще лишилося, по жмені борошна. Та зробіть затірку, та викопайте криницю, та поставте в неї діжку і затіркою наповніть. Потім викопайте ще одну криницю і опустіть туди в діжечці розбавленого водою меду.

От люди так і зробили. А далі гукають з валів ворогам:

- Нехай кілька ваших прийдуть та подивляться, як нам ведеться в облозі.

Вибрали напасники десять кращих мужів своїх та й прийшли.

- Пощо ви губите себе? Хоч п’ять літ під мурами стійте, хоч десять – все одно нічого не вистоїте. Гляньте, які в нас криниці чудодійні: в одній затірка, в другій – медвяний відвар. Їж та пий собі донесхочу.

Опустили вороги відро в одну криницю, в другу: о диво дивне! Сама земля білгородців годує. Вернулися вони до своїх, розповіли про все, - і обійняв орду страх, і відступилася вона від Білгорода без бою.

2-га ведуча: Оспівана, оповита легендами, казкою в душі наші увійшла українська криниця. По сцені проходять хлопці і дівчата з піснею “Ой у полі три криниченьки”.

1-ша ведуча: У народі говорять: Хто п’є воду з доброї криниці, той добра людина. А маленьким дітям наказують: не кидай нічого в криницю, не плюй в неї – це гріх!

Буває в дорозі