Дівчина. З Бієвець, а тобі нашо?

Хлопець. А хіба не можна спитати? Як тебе звуть?

Дівчина. Мелашка. Оце, який ти цікавий!

Хлопець. А як твого прозивають?

Дівчина. Охрім Балаш. Може хочеш знати як матір звуть! (сміється). А ти сам бієвський?

Хлопець. Ні, я з Семигор. Мене звуть Лаврін Кайдешенко. Мелашко, як побачив тебе, то наче з криниці погожої води напився. Твоя краса, твої чорні брови, неначе моє здоров’я. Як глянув я на тебе, то неначе набрався здоров’я. Може ти вийдеш до криниці завтра надвечір... Чи прийдеш, Мелашко?

Дівчина. (Тихо). Прийду.

2-га ведуча. А вечором, коли купалися в чистих водах криниць, криниця слухала людські таємниці. “Я зірву для тебе найпахучіші квіти землі, дістану з неба і кину до твоїх ніг зорі, візьму на руки і обнесу навколо світу”. Так говорив він. Вона, дівчина, в якої червоними яблуками щоки і великі, мов сливи, очі, німа від захоплення, дивилася на нього. Віра в те, що все буде так, а не інакше, підносила її до хмар. Але, на жаль, живе на світі і зрада.

Уривок з поеми Т.Г.Шевченка “Катерина”.

Кохайтеся ж чорнобриві,

Та не з москалями,

Бо москалі – чужі люди,

Знущаються вами.

Не слухала Катерина

Ні батька, ні неньки,

полюбила москалика,

Як знало серденько.

Полюбила молодого,

В садочок ходила,

Поки себе, свою долю

Там занапастила.

Кличе мати вечеряти,

а донька не чує;

Де жартує з москаликом,

Там і заночує.

Не дві ночі карі очі

Любо цілувала,

Поки слава на все село

недобрая стала.

Нехай собі тії люди

що хотять говорять,

Вона любить, то й не чує,

що вкралося горе.

Прийшли вісті недобрії –

В поход затрубили.

Пішов москаль в Туреччину:

Катрусю накрили.

Незчулася, та й байдуже,

що коса покрита:

За милого, як співати,

Любо й потужити.

Обіцявся чорнобривий,

Коли не загине.

Обіцявся вернутися.

Тоді Катерина

Буде собі московкою,

Забудеться горе;

А поки що, нехай люди

Що хотять говорять.

Не журиться Катерина –

Слізоньки втирає.

Бо дівчата на улиці

Без неї співають

Не журиться Катерина –

вмиється сльозою,

Возьме відра, опівночі

Піде за водою,

Щоб вороги не бачили;

Прийде до криниці,

Стане собі під калину,

Заспіває Гриця.

Виспівує, вимовляє,

Аж калина плаче.

Вернулася і раденька,

Що ніхто не бачив.

1-ша ведуча. Певно, нема в світі ліпших газдів, як у нашому краї. Як поставить газда хату – мов дзвін проти сонця. Як виріже, вималює ворота – наче двері до раю. А криниця біля хати, ніби писанка. Одна краща від іншої. Усміхаються, кличуть до себе: напийтеся моєї води! Така холодна, джерельна, кришталева. Нап’ешся її, і сила появляється.

З піснею “Розпрягайте хлопці коні” на сцену виходять хлопці.

2-га ведуча. Криниця глибока. Вода в ній – чиста і смачна. Зачерпав її газда і ніс до хати, де господиня варила вечерю, напував нею коня, прозорі кришталеві бризки летіли – ручки дитини. Але одного дня вода в криниці стала кров’ю. Сторч головою кидали люди людей, кидали солому, обливаючи бензином, потім патрони, гранати, міни, які вузькому кам’яному мішку робили з тіла криваве місиво. То було пекло, в якому горіло все, утворюючи конгломерат з кісток, металу, глини. Так в Яблуневі розправлялися з тими, хто осмілювався мріяти про самостійну Україну.

На сцену виходять два хлопці і дві дівчини, накривають криницю чорним покривалом і вклякають біля неї. За ними виходять хлопці і дівчата з стрічками в руках. Дівчата в чорних хустках.

Читець. Волає німо безневинна кров,

Ями очей глядять в мої зіниці,

Втекла вода з-поміж ребер криниці,

Аби ніколи не вернутись знов.

О, Боже мій, народе мій розп’ятий!

О, як болять ці цвяхи у кістках,

Ці черепи, що крізь іржаві грати

Затято й велемовно так мовчать.

Народе мій... А кров це не вода,

І крівцю проливати не годиться,

І син молитви батькової вчиться;

І смерть не запанує над життям.

Хлопці і дівчата співають молитву “Боже, послухай благання”.

2-га ведуча. За законом Божим радість життя перемагає горе, смуток. Але в пам’яті людській навіки повинні залишитися Дем’янові лази, Яблунівські криниці і багато інших українських Бухенвальдів, як нагадування про те, що такого більше не повинно повторитися.

1-ша ведуча. В народі кажуть: скільки криниць на землі, стільки зірок на небозводі. І якщо вам доводилось бачити, як падає далі небесниця, знайте, то десь засмутилося джерело. Отже, щоб не загасали зірки, оберігайте живі криниці. Нехай кожному з нас яскраво світить своє іменна зірка.