Вчитель. Початок сімдесятих років був переломним в історії не тільки Франції, а й всієї Європи. Що відбувалося у вашому житті у цей період?

Поль Верлен. 1870 року я одружився, сподіваючись на подружнє щастя та сімейний затишок. Але цим надіям не судилося втілитися. Спочатку їх похитнула Паризька Комуна, в дні якої я, найчервоніший із червоних, брав участь у роботі бюро комунарської преси в революцій-ному уряді. Комуна була розгромлена. Рятуючись від переслідувань, я покинув домівку, дружину, сина й виїхав із Франції. Але була ще одна причина мого від'їзду. У дні Паризької Комуни я познайомився з юним поетом Артюром Рембо. Між нами склалися більш ніж приятельські стосунки, тому, щоб не компромету-вати свою родину, я розлучився з сім'єю і з ним поїхав до Бельгії.

Вчитель. Чи можна Артюра Рембо вважати вашим «чор-ним генієм»?

Поль Верлен. І так, і ні. Між нами деякий час були дружні, дуже міцні стосунки. Нас об'єднувала спільність духовних інтересів, глибоке розуміння один одного, проте обидва ми були пристрасними, неврівноваженими натурами. Тому через деякий час почали виникати суперечки: богемне життя, звістки про терор на батьківщині після розгрому Паризької Комуни впливали на наш психологічний стан. Під час однієї сварки я, перебуваючи в дуже збудженому стані, поранив Артю-ра Рембо пострілом із револьвера, за що мене було за-суджено брюссельським судом до дворічного ув'язнен-ня. До того ж суд дізнався про моє комунарське минуле. Саме тоді, коли я сидів у в'язниці, з'явилася четверта моя збірка— «Романси без слів» (1874). Там же я дізнався, що дружина подала на розлучення.

Вчитель. Перебування у тюрмі змінило ваші погляди на життя?

Поль Верлен. Так, я намагався повернутися до Бога, до віри, до сім'ї. Мої релігійні настрої позначилися на поезіях, що ввійшли до збірки «Мудрість» (1881). Вий-шовши з в'язниці, я намагався влаштувати своє жит-тя: стати хліборобом, помиритися із дружиною, повер-нутися до родини. Зрештою, я приїхав у Париж і цілком віддався літературній праці.

Вчитель. Пане Верлен, як ви сприйняли свою шалену по-пулярність?

Поль Верлен. Несподівано для самого себе я опинився на чолі плеяди молодих поетів. Журнали й видавці нав-випередки друкували не тільки все, що я писав, але й кинулись передруковувати написане й видане раніше. На традиційній церемонії обрання «короля поетів» 1894 року, по смерті Леконта де Лілля, за мене було подано найбільше голосів і обрано «королем поетів».

Проте визнання до мене прийшло надто пізно: здо-ров'я погіршилося внаслідок безладного богемного життя і згубного впливу алкоголю. Останні мої поетичні твори ; свідчать про болісне сприйняття запізнілої популярності.

Підсумки.

Вчитель.Дякуємо, пане Верлен, за те, що погодилися зустрітися з нами та відповісти на наші запитання.

8 січня 1896 року, на 52-му році життя, Верлен помер. Письменник-реаліст Жуль Ренар зазначив у своєму щоденнику: «від Верлена не залишилося нічого, крім на-шого культу Верлена».

За словами відомого російського поета Валерія Брюллова, Верлен був одним із найсуб'єктивніших поетів в історії літератури. Про щоб він не писав, все забарвлене його меланхолією, неясною тугою. Погляд поета на світ і нагадує полотна художників-імпресіоністів. Докладніше про імпресіонізм розкажуть наші шановні «мистецтвознавці».

III. Імпресіонізм у живописі.

Перший учень-«мистецтвознавець».

Імпресіонізм став закономірним логічним завершен-ням пошуків нового мистецького змісту, які були пов'я-зані з могутнім рефлексійним рухом у мистецтві ХІХ століття. Цей напрям з'явився у кінці 60-років XIX століття у французькому живописі і протистояв офіційному мистецтву. Художня критика дала йому на-зву «імпресіонізм» (від фр. - «враження»). Історія цієї назви пов'язана з першою виставкою «Анонімного товариства художників, живописців, скульпторів та граверів», яка відбулася у Парижі 1874 року. Серед її численних учас-ників були Клод Моне, Едгар Дега, Огюст Ренуар, Каміль Щссаро та Альфред Сіслей — художники, які найбільш послідовно втілювали принципи нового напряму. Критик Луї Леруа, іронічно обґрунтовуючи підпис під картиною К. Моне «Імпресія. Схід сонця», назвав нову мистецьку концепцію «імпресіонізмом», а свою статтю озаглавив «Виставка імпресіоністів». Стаття Леруа стала відомою, термін «імпресіонізм» почали активно вживати, і врешті решт він був прийнятий самими художниками. Третя виставка 1877 року вже офіційно називалася «Виставка імпресіоністів».

Основним завданням митця живописці вважали найприродніше відобразити зовнішній світ, витончено переда-ти свої миттєві враження, настрої. «Я малюю те, що зараз відчуваю», — зізнався К. Піссаро.

Пейзажі імпресіоністів, які вони створювали на відкри-тому повітрі, дивують яскравою звучністю кольорової гами, прозорістю тонів, умінням передати гру світла.

Другий учень - «мистецтвознавець» представляє репро-дукції картин художників-імпресіоністів К. Моне та О. Ренуара.

Одним із провідних майстрів імпресіонізму був Клод Моне (1840—1926). Він багато і плідно працював у галузі пейзажу. Моне та близькі до нього художники — Ренуар, Піссаро та Сіслей — звернули увагу на те, що один і той же пейзаж здається зовсім іншим у сонячний або похму-рий день, у ранішньому або вечірньому світлі. Вони по-мітили також, що тіні від предметів не чорні, а мають забарвлення, тому ці художники майже не використали чорний колір.

Моне зображував пейзажі різного часу доби. Саме такі його серії «Стіг сіна» та «Руанський собор». Живописець -удово вмів передавати на полотні пекуче марево літнього пвя чи вологий сніг м'якої французької зими. Подивіться репродукції картин «Руанський собор увечері», «Бульвар лапуцинок