Оформлення сцени: на заднику емблема вечора – лелеки летять над затемненою кулею, навкруг емблеми віночок з чорною стрічкою, над емблемою напис: “Чорнобиль – скорбота пам’яті людської”. Обабіч цитати. На столику горить свічка. З однієї сторони сцени державний прапор з чорною стрічкою, з іншої – плакат дзвону, два столи, за якими сидять ведучі.
Вірш: “Покинути рідні пороги”. (На фоні музики)
Стражденна наша земля... Зрита могилами, засіяна кулями, полита кров’ю... І здавалося б на цій, такій мученицькій землі, ніколи не повинно селитися ніяке (бодай навіть найменше) горе, бо вже стільки було того горя, що крізь віки і досі чується відгомін тяжкого людського стогону...
Невже не досить було знищити Січ?
Невже не вистачило голодомору?
Невже навіть замало було репресій?
Баланс підприємства ні, доля. Чомусь ставши для нас злою мачухою, послала ще одне нелюдське випробування – Чорнобиль. 16 років розділяють нас від тієї страшної трагедії, передостаннього десятиріччя ХХ століття. Наслідків якої, як не прикро, вистачить і на ціле ХХІ...
90 Херосім – так розцінюється чорнобильська катастрофа. Ось уже 16 років дзвони Чорнобиля стукають в наші серця. Змушують нас зупинитись і озирнутись в той страшний 1986-й... Скільки зламаних доль? Сироти, що втратили батьків, ненароджені діти, хвороби, туга за рідним краєм, дотепер радіоактивний заказник. Все це Чорнобиль, який забрав 35 тисяч чоловік, в тому числі – тисячу дітей, 800 тисяч заражених хворобами, які пов’язані з наслідками аварії.
В зоні радіоактивного зараження проживають 2,5 млн. громадян. Одні зовсім не виїжджали, а багато повернулись у свої будинки, де зашкалюють дозиметри – доля біженців виявилась страшнішою.
Чому крізь ні я знову бачу жінку,
Яка прорвалась крізь усі пости
І при дротах колючих просить:
Синку,
Солдатику до хати допусти!
Я тільки гляну в хату, тільки стану
На той поріг, що вистругав мій брат.
Але на неї, наче із туману,
Крізь сині сльози наплива солдат,
Він сам би рад у дім її пустити,
Але шепоче тужно: “Потерпіть”...
І плаче жінка: що його робити –
Чи їхати назад, чи тут здубіть?..
А над селом радіостанцій щогли,
І зумери тривожні в ніч летять,
А в класах приголомшеної школи
Не тілі діти – воїни сидять...
Евакуація. Цей термін військового часу, що жив тільки у пам’яті людей, які спізнали лихоліття часів Великої Вітчизняної війни увірвався в наше сьогодення. Його викликав Чорнобильський ураган, вирвавши людей із обжитих ними місць, відірвавши від коренів, що єднали з рідною землею. Деяких, вже похилого віку людей, відселених після аварії тягне назад: тільки їм відомими стежками повертаються вони додому.
Після “На Чорнобиль журавлі летіли” Сл. Д. Павличка,
Муз. О.Білаша.
Рідна природа... Рідний дім... Лелека – він теж рідний. Бо не без роду ми й племені, не без пам’яті.
Нам є чим пишатися й що берегти. Природа України оспівана у переказах, піснях і казках народних. Відгомін їх знайдемо у слові Кобзаревому, в Лесиній пісні.
Поведи мене, моя доле,
В моє літечко світанкове
Там повітря пахне медово,
Там все так, як було, я знаю,
Луг там – мов конюшинове поле,
Що на скрипці бджолиній грає,
Верес ноги босі лоскоче.
Поведи мене, доле, чуєш?
Дай я землю єством відчую.
Там суниці мої і ожини.
Простояти хвилиночку хочу
На забутій давно стежині.
Мережиться між травами струмок,
Рясна калина гронами, багриться,
Пливе туман білявий, як димок,
Долина самоцвітами іскриться.
Як дивно це нащадкам зберегти –
І гай, і річку, повну прохолоди?!
Бо й царстві цих прадавніх ще святить
Довічна мудрість матері-природи.
Гармонія й краса не обминули природи України. Такого багатства, такого розмаїття ландшафтів на порівняно невеличкій території не зразу знайдеш на земній кулі. Бо є на Україні вікові діброви й розлогі степи, сиві гори й блакитна гладінь моря. Віковічне багатство – щедрі масні чорноземи України, а під ними справжня скарбниця корисних копалин.
Говорили в давнину: тут усього вдосталь. І охоче селилися в краї люди, орали землю й вирощували хліб, видобували вугілля й виправляли крицю, прокладали залізниці, будували кораблі. Невеличкі села і селища перетворювалися на людні місця. Чимало вдалося зробити.
В давні часи люди почали думати про раціональне використання і охорону землі, її надр, лісів, річок, звіриних угідь. Але йшли роки і люди забули обіцянку дану природі. Перед обличчям природи постала Гомосапієнс – “людина розумна”, поглядаючи на глобус та переконуючись у істинній формі нашої планети, вона безперечно ставала розумнішою за наших пращурів. І вже без всього в душі вона рубала віковічні дуби, скидала з нових покрівель ластівчині гнізда, винищувала дзеркальні колодязі, висушувала повноводні ріки. Її колись ніжні, скупані в любистку руки, ставали гострими серпами й волами “Жати, жати...”
Вік не той і година не та.
Я одна тут, немов сирота.
Моя сестри, брати і діти –
Всі рожеві пахучі квіти,
І смоляночки і ромашки,
Повні меду суцвіття наші
Потоптали, переорали.
Як просились ми, як кричали...
Та глушив наші крики трактор.
День стояв невимовно жаркий,
Танув мед і стікав сльозами.
Вже по чорній ріллі за нами
Я зростала на лузі скраю:
Як зосталась жива – не знаю.
Тут травицю посіяли зразу,
Щоб косити на рік 3 рази,
Та чомусь і на раз не стало:
Чи тепла, дощів замало...
Де ж мій гул – конюшинове поле?
Ти не збилась з дороги доле?
Тут одним-одна конюшина...
Тут же трави і квіти гінко
Проростали колись, буяли.
Де ж вона? Що із ними стало?
За останні чверть століття з сільськогосподарського обігу вилучено 1 млн. 250 тис. гектарів українських земель. Це більше, ніж загальна територія Закарпатської та Чернівецької областей, разом узяти.
Малі ріки і підземні джерела обводнюють три чверті території України, наповнюють більше