Сценарій театралізованого свята
Перед авансценою розміщені дві бу-тафорські сторожові вежі, біля яких стоять на варті по декілька козаків. В глибині сцени висять козацькі пра-пори. Тут же знаходяться литаври.
Звучить фонограма запорозького маршу. Через зал йде до сцени з бан-дурою, полотняною торбою старий кобзар. Зупиняється біля козаків.
1-й козак. Кобзар, кобзар!
2-й козак. Просимо, старче божий, до гурту.
3-й козак. Звідкіля йдеш? Кобзар. З рідного краю!
4-й козак. А що там чували? Кобзар. А ось послухайте. (Сідає і співає пісню).
Ой з-за Чорного моря, з-за лиману,
Знялася чорная хмара;
То не хмара знялася, то галич погана,
То вовків-сіроманців отара.
А за хижим птаством
Налинули з гиком татари:
Край сплюндрували, худобу забрали,
Жінок і дівчат у ясир погнали.
Палають церкви божі і хутори, й хати —
Нема кому нас рятувати!
Зглянься ти хоч, Пречистая Мати.
Не дай нам вкінець погибати!
(Звертається до козаків).
Сини мої любі, дітки мої милі,
Орли сизокрилі!
З клекотом дужим злітайтесь одважні, веселі
Від ворога захищати наші оселі!
(Козаки-довбуши б'ють у литаври).
1-й козак. Гримлять литаври, стяги пламеніють,
Ген високо сонце осяває путь.
2-й козак. А попід горою, яром долиною
Козаченьки славні у похід ідуть.
З піснею «За світ встали козачень-ки» через зал (або з-за куліс) на сцену виходить гурт козаків з шаблями, пістолями, рушницями та іншою ко-зацькою зброєю.
1-й козак. А ось і сам Тарас Бульба з синами.
2-й козак. Та з козаками-орлами.
3-й козак. Розумне слово кажи, па-не отамане! Тобі слово і синам твоїм.
Т.Бульба. Я вас вітаю не за повагу до мене, хоча й за те буде дяка до смерті, але тепер не такий час, щоб вважати на себе, перед нами тяжка хвилина....
4-й козак. Гаразд, гаразд, батьку отамане, раді слухати.
Т.Бульба. Колись-то, чували ви, наша земля красувалась і пишалась усім людям на диво. Знали нас і по Царградах, і в Яссах, і по Краковах; були в нас свої православні князі, а не недовірки. Та ба! Все пропало, все зруйнували бусурмани та католики; тут-то на поміч і родині, і вірі з'яви-лось наше товариство велике, і нема святішої ври, як наша, братове-панове... Хай лихо тяжке посипа нашу не-ньку, хай і в середині заводиться тля, та не вдасться вороженькам, не вдасться: товариство наше козацьке на сторожі стане рідному краєві. І коли на те піде, що треба буде вми-рати, — то ніхто так не здолає вмерти, як ми!
Всі. Ніхто, ніхто!
5-й козак. Правда, батьку, спасибі, за слово!
6-й козак.
Нумо, хлопці, повстаньмо,
Годі катам на поруги
Себе віддавати!
Бо соромно на світ ясний,
На тих людей безпритульних,
Що нема де діться...
7-й козак.
Нумо, хлопці, хто рушницю,
Хто пістоль, хто вила...
Не бійтеся, люди, смерті —
Душа не загине!
За ,таке велике діло —
Уперед ми сміло.
Всі. За Січ! За край рідний! За всіх християн! За віру!
Козаки виконують пісню «Гей на горі,-там женці жнуть» або звучить фонограма цієї пісні і козаки покида-ють сцену. Кобзар залишається на авансцені, біля однієї з сторожових веж. Світло на сцені напівтемне. Промінь світла висвічує Кобзаря.
Кобзар. Зажурилась Україна, ніде ся подіти,
Витоптала орда і кіньми дрібненькії діти,
Ой дрібненькі витоптала, а більших забрала,
Назад руки пов'язала, під хана погнала.
(Грає на бандурі й співає).
Що на Чорному морі, на камені біленькому,
Там стояла темниця кам'яная,
Що у тій то темниці пробувало сімсот козаків,
Бідних невольників.
То вже тридцять літ у неволі пробувають,
Божого світу, сонця праведного в вічі собі не видають.
Там дівка-бранка,
Маруся, попівна Богуславка, приходжає,
Словами промовляє.
На сцену виходить Маруся Богус-лавка, промінь світла гасне.
М.Богуславка.
Як обридла ця золота тюрма!
Ні щирості, ні чесної людини,
Ні вільних дум, нічого...
Шість літ, як день, минуло, уплило
В якомусь сні химернім, в п'янім чаді,
Які мене зненацька огорнули...
Там, справді нуд, журбу забути треба:
Я коренем в турецькій вже землі.
Кохання тут, і найлюбіша втіха,
І ласощі, роскоші, і пиха...
А там у млі за темно-синім морем,
За килимом степів... там вже нема
Ні батенька, ні неньки, ані брата, —
Там тільки люд коханий та церкви,
Та дорога, співуча рідна мова,
Та... Ох, нехай усе те буде сном
В моїй душі, розкішним сном, яскравим
І мрією моїх дівочих літ!
Так, так!
Розвійсь ти маревом, минуле, —
Не вернешся...
з теперішнім тра жить....
Час і пора туркенею ставати...
Прощай, прощай! (Замислюється).
Тихо звучить мелодія східного тан-цю. На сцені з'являється Гірей, підхо-дить до Марусі.
Гірей. А ти, моя зоря, щаслива?
Маруся. Я? Коли тебе я бачу
І голубят пестую, — все тоді
Втишається — і спогади, і болі...
Гірей. Тільки тоді? (Зітха).
Я радий і за це.
Але скажи, моя райська утіхо,
Чого до нас душею не лежиш
І серденьком цураєшся? І досі
Минулого не хочеш ти забуть?..
Маруся. О, не питай...
Мій батько вмер...
І ненька, певно теж:
Без донечки не жити їй, я знаю, —
Невольництва мого їй не знести...
Гірей. Невольництва?!
Маруся. Для неї все ж я бранка,
Єдиний брат... та, певне й той...
Гірей. А я?
Невже моє кохання невгасиме
Не замістить і на краплину рід?
Маруся. Та пак одне,
а то щось інше, друге...
Щаслива я з тобою і дітьми...
Гірей. Яка ж тобі неволя?
Маруся. Що ж, мій орле,
У примхах тут я вільна;
в мурах цих,
Як пташка, я у клітці, на припоні...
Тривай! Тебе не маю я корить,
Бо сам ти раб своїх тяжких звичаїв;
У вас жінки рабині, а у нас
Вони в правах
з козацтвом майже рівні;
У нас жона, чи матір, чи сестра, —
По всіх світах гуляє, ходить вільно
На бесідах з юнацтвом, на ральцях,
На весіллях,
на радах навіть часом...
А у сім'ї — то мати голова...
Гірей. У нас того коран не дозво-ляє.
Маруся. Бо й ви самі нас
маєте за цяць.
Захованих для тіхи потайної, —
Не за людей...
Ох, бідна Україно!
Ніхто тебе
