Лілея. «За що мене, як росла я,

Люде не любили?

За що мене, як виросла,

Молодую вбили?

За що вони тепер мене

В палатах вітають,

Царівною називають,

Очей не спускають

З мого цвіту? Дивуються,

Не знають, де діти!

Скажи мені, мій братику,

Королевий цвіте!» <...>

«Нащо мене Бог поставив

Цвітом на сім світі?

Щоб людей я веселила,

Тих самих, що вбили

Мене й матір?.. Милосердий,

Святий Боже, милий!»

Наймичка (виходить на сцену). А я ледве додибала До вашої хати. Не хотілось на чужині Одній умирати! Коли б Марка діждатися... Так щось тяжко стало! (Стоїть, сумно схиливши голову.)

2. Іде Марко, не журиться.

Прийшов — слава Богу!

І ворота одчиняє,

І молиться Богу...

Наймичка. Чи чуєш, ти, Катерино?

Біжи зустрічати!

Уже прийшов. Біжи швидше.

Швидше веди в хату!..

Слава тобі, Христе-Боже!

Насилу діждала!

Мов крізь сон, читала.

Ввійшов Марко в малу хату

І став у порогу...

Аж злякався...

Ганна шепче:

Наймичка. Слава... слава Богу!..

Ходи сюди, не лякайся...

Марку! Подивися,

Подивися ти на мене!

Бач, як я змарніла?

Я не Ганна, не наймичка,

Я...

Прости мене! Я каралась

Весь вік в чужій хаті...

Прости мене, мій синочку!

Я... я твоя мати.

Зомлів Марко,

Й земля задрижала.

Прокинувся... До матері —

А мати вже спала.

(Марко сідає біля матері, схиляє голову їй на плече.) Виходить Мар'яна-Тополя. Співає «Віють вітри».

Мар'яна. Хоче мене мати заміж дати. (Плаче. Входить мати.)

Мати. Чого плачеш, моя доню?

Мар'яна. Матусенько, голубонько!

Не губіть ви мою долю!

Оддай мене, моя мамо,

Та не за старого,

Оддай мене, моє серце,

Та за молодого.

Мати. Дочко моя, Мар'яно,

Оддам тебе за пана,

За старшого, багатого,

За сотника Івана.

Мар'яна. Умру, серце-мамо,

За сотником Іваном.

Мати. Не вмреш, будеш панувати,

Будеш діток годовати.

Мар'яна. Не хочу я панувати,

Не піду я, мамо!

Рушниками, що придбала,

Спусти мене в яму.

Нехай попи заспівають,

А дружки поплачуть:

Легше мені в труні лежать,

Ніж його побачить.

Піду в найми, піду в люди,

А за сотником не буду. (Виходять.)

Робила, що знала.

Все бачила чорнобрива, —

Сохла і мовчала.

Чи довго їй на сім світі

Без милого жити?

Мов не своя стала.

Вдруге, втретє, та, мов сонна,

В степу заспівала.

Мар'яна (входить і співає).

Плавай, плавай, лебедонько,

По синьому морю,

Рости, рости, тополенько,

Все вгору та вгору!

Рости тонка та висока,

До самої хмари,

Спитай Бога, чи діжду я

Чи не діжду пари?

1. Зілля дива наробило —

Тополею стала.

2. Не вернулася додому,

Не діждала пари;

Тонка-тонка та висока —

До самої хмари.

На авансцені лише читці. Звучить пісня «По діброві вітер віє».

Наш незабутній славетний Кобзар,

Лине в безсмертя над нивами й горами

Помислів, дум і сердець володар.

2. Ти ж свою музу шляхами колючими

Вів мимо синіх гаїв і дібров,

Там, де народ України замучений

Звівсь, щоб помститись за сльози й за кров.

3. Доля з тобою ніяк не лукавила,

В руки торбину порожню дала

І в хуртовину, що крила розправила,

За Катериною вслід повела.

4. В сяйві пожарів пішла з гайдамаками,

Лютої помсти світила вогні,

В чорній неволі з Оксаною плакала,

Слала катам свій караючий гнів.

5. Серце розбитеє ядом не вигоїш,

Гнівом священним палає воно.

Ти не ховався, Тарасе, під кригою, —

Кликав народ під борні знамено.

6. Каратись,

мучитись,

страждати,

Не застогнати і на мить.

Із кріпаків піти в солдати

І в тому пеклі не згубить

Людської правди ні росини,

Все зберегти в душі святій

І через горе України

Усіх знедолених на бій

Покликати і научати,

Як бідарю на пана йти...

О чудодійна земле-мати,

Якого сина маєш ти!

7. До злиднів, карцера, до скелі

Прикутим бути все життя,

І не оглухнути в пустелі,

І не сказати каяття!

О ні! Крізь камінь правду чути,

І віще мовити світам,

І ще й бадьорити закутих...

Як не пишатись, люди, нам!

Любити, мріяти, творити,

Не збитись в темряві з путі

І з сонцем, з сонцем, з сонцем жити,

Яке й не сходило тоді,

А тільки велетню видніло

З-за чорних мурів вікових

І думи, думи освітило...

Як не молитися на них!

8. Ні! Пломінь той в душі не згас,

Що запалив колись Тарас,

Як я маленьким школярем

Вночі ридав над «Кобзарем»

І проклинав у гніві світ,

Що кинув Катрю десь під лід,

Що в рекрути загнав братів, —

Я захлинався і німів...

І, падаючи на постелю,

У сні я кидався на скелю

І відбивався від орла,

Що тіло дер моє зозла.

Обагрений в гарячій крові,

Я Прометею рвав закови!

І з ним страждав.

І„з ним палав,

Йому життя навік віддав.

...З тих пір горю я ночі й дні

У Прометеєвім вогні.

Учитель. Перегорнули ми останню сторінку «Кобза-ря», доторкнулися душею до палкого й нескореного серця по-ета. А пісні, які співали сьогодні, вже півтора століття співає український народ, а скільки ще співатиме — залежить від нас з вами. Адже нам творити долю української пісні, української мови, українського народу. Тож нехай «Заповіт» великого Кобзаря стане заповітом для нас — зберегти мову народу, йо-го звичаї, його пісні і пронести через віки у майбуття.