Урок літератури

«На Україну линуть журавлі...»

Мета уроку. Ознайомити учнів із сучасною українською поезією діаспори, зацікавити літературними постатями, вихідцями зі Станіславщини.

Обладнання: ілюстрація (журавель на тлі голубого неба і сонця, а на крилі — немовля у сповитку, нижче під малюнками слова В. Симоненка:

«Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину»), портрети письменників, ж. «Україна», № 17,29.04.90р. Програвач, магнітофон.

Слово вчителя.

Мої дорогі діти, одинадцятикласники, за п'ять хвилин випускники! Сьогодні у нас урок з досить загадковою назвою: «На Україну линуть журавлі».

Сьогодні тут звучатиме українська поезія, але написана поза Україною. Це поезія нашої діаспори. Тема складна і нова у шкільному процесі, багатогранна. Але я вибрала тільки ті літературні постаті, коріння яких — рідна Станіславщина. Це Святослав Гординський, Віра Вовк, Богдан Рубчак.

Вони — поети нинішнього дня. Яку мету я ставлю перед собою і вами? Нескладну. Ми просто повинні вникнути думкою і серцем у глибину слова, що прийшло до нас з інших країв. Зрозуміти його, хоч воно інколи тяжке для прийняття. Повірити йому. А те, що найбільше припаде до душі, взяти з собою з доросле життя.

Епіграфом до нашої теми я беру слова Великого поета, Великої людини - Т.Г. Шевченка, який майже все своє життя провів на чужині, але завжди жив марив рідною землею...

Може, мені на чужині Як іноді в Україні

Жити легше буде, Згадувати будуть.

(Ці слова написані на дошці).

І як відгомін через століття — мудра порада іншого співця, теж величного у своєму слові-істині:

Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину.

(Учні записують тему, епіграфи).

Фрагменти уроку.

Учитель (розповідь під мелодію «Чуєш, брате мій»):

Відлітали у вирій журавлі... Відлітали, щоб більше не повернутись. Безмірна туга і печаль розносилася по світу від того журавлиного плачу.

І ось уже століття цьому, здається, безконечному, вічному пташиному лету, серце зранене щемить, тужить, скочується пекуча сльоза скорботи у роз'ятрене тіло матері України. Для неї однаково дорогі її діти, де б не жили... Як осягнути , нашу і їхню тугу?! Одиниці виміру такої немає...

Хто ж то є ті журавлі, що ж довго? Це — наша родина українська, розкидана по Америка, бразиліях, нових зеландіях, бельгіях... Та хіба всі притулки перелічиш? Наше понівечене коріння, але ціле, слава Богу, не підрубане. І воно ще ожиє!

Тож пригорнімося помислами і душею до мудрого, чистого, вірного, помережаного зморшками болю чола нашого єдинокровного брата-українця, якого доля закинула закинула у далекі світи. Зрозуміймо нарешті, що наша єдина праматір – Україна, а ми всі – її діти. Різні, як у кожній родині. Близькі і далекі.

Не будемо заздрити їхньому достатку, бо попри все їхнє заможне життя, якого ми ніколи не мали, у нас з вами є те, чого їм завжди бракує — вітцівщина: родина — близька чи далека, та стежина, де залишилися сліди наших батьків, дідів, прадідів: оселя, криниця, берег, те рідне і приємне, куди ми, стомлені містом, їдемо відпочити душею у святий день. Той, хто корінням із села (а ми всі звідти!), мене зрозуміє.

Інколи ми й місяць не можемо витримати міського гамору, хочемо додому, до своєї родини. А тут не місяць і не рік, і навіть не десять...

У запізнілій шанобі схиляємо голови в каятті перед своїм братом-українцем за його розбиту долю і впускаємо (теж із запізненням!) його щире слово в свою хату, до себе, до свого серця. Нехай їхня поезія душі буде для вас невеличким відкриттям.

Отже, перший поет, про якого йтиметься, — Святослав Гординський, уродженець м. Коломиї. Виховувався у вчительській сім'ї. Освіту здобув у Львівському університеті, потім — навчання в Парижі, Берліні. Пізніше на його життєвій дорозі з'являються міста Краків і Мюнхен. Після другої світової війни емігрує до Америки, де у штаті Нью-Джерсі живе і працює понад 40 літ. Відомий як поет, перекладач, художник. На Україні до недавнього часу він зовсім не знаний. Тому майже не відкликався ні в спогадах, ні в слові.

Учень читає: «Ви кличете? Ні, йду, щоб не вернутись знов!» (Гендель. «Арія»).

Учитель. Простимо поетові різкість слів його. То є біль. То є незагойна рана, яка ще й досі болить. То до недавнього часу зневіра в тому, що глухий почує, а сліпий побачить. Се була така доба зі своїми жорстокими законами: виживає той, хто сильніший. Ся доба — як тавро в нашій міченій історії, згубила не одного співця. Може, згубила б і Гординського, якби жив на Україні.

Учень читає: «Свій час, добу свою ми визвали до бою... » (Лине «Соната для скрипки і фортепіано» Д.Шостаковича).

Учитель. Мабуть, кожен з вас відчув велику тривогу поета за долю Батьківщини та її народу. Але, сподіваюсь, ви вловили в щойно прочитаних рядках радісне сяйво віри на світанку нового життя. Як нам зрозумілі ці думки сьогодні!..

Але, щоб не склалось у вас враження про поета, як про людину надто категоричну, таку, що завжди щось заперечує і осуджує, як контраст-подія, описана у формі листа. Вважаймо, що адресатами його є ми з вами. Ну, а відповість нехай кожен подумки.

Учень читає: «Лист до М.Л.». («Лебідь». К. Сен-Санс).

Учитель. Подія ця описана в кінці 70-х... Як бачите, поет добре знайомий із літературним життям Галичини. Але від цієї літератури він не в захопленні. Здогадуємось тільки, яка це