Різка поезія у Гординського. Як і різке його життя. Але є у нього вірші і про кохання. Така поезія потрібна всім. Тим, хто вже глянув в очі цьому почуттю і, можливо, розчарувався, і тим, старшим, для спогадів про прекрасне. А у вас? У вас — це передчуття незвіданого, неповторного.

Учень читає: «Дівчинко п'ятнадцятилітня». (Л. Бетховен. «Місячна соната»).

Учитель. У збірці «Барви і лінії» є поезія, в якій Святослав Гординський роздумує над своїм прожитим життям, робить його підсумок, але все ж таки не ставить крапки над ним. Хоч нині глибока старість заглянула сивими очима до нього, він живе, а не доживає віку. І вдячний долі за тихий листопад...

Учень читає: «Листопад» (звучить продовження «Місячної сонати» Л. Бетховена).

Учитель. У своєму щоденнику, який вийшов з друку минулого року, він записав такі думки: «Деякі емігранти називають себе ізгоями. Для одних — це поза, для мене — трагедія». Відрадно, що калиновим мостом душа старого поета повертається тепер до себе, додому. Слово «ізгой» чуже для неї.

Наступна людина, яка теж часто думкою лине в синьооке Прикарпаття, -Богдан Рубчак. Його маленькою батьківщиною є місто Калуш, де народився у 1935 році. Нинішнього Калуша-гіганта, задимленого і отруєного, він просто не знає. Друга світова війна розкраяла його життя навпіл. Батьки були вивезені до Німеччини. А потім 1948 року тільки з матір'ю (батька вже не стало) перебрався до Америки. Вчився в Чікаго, вивчав славістику та літературознавство. Зараз — професор Іллінойського університету. Його перу належать збірки «Камінний сад», «Промениста зрада», «Дівчинка без країни», «Крило Ікарове».

Герої його поезії бувають різними: і сильними, і малодушними, оптимістами і скептиками, але, мабуть, найбільше тих, у серцях яких навічно поселилася ностальгія. І коли я думаю про останніх, мені здається, що це поет пише про себе, про свою вічну зажуру за далеким краєм.

Учень читає: «Ностальгія». (М.Глінка. «Ноктюрн»).

Поезія Богдана Рубчака дещо складна. Важка для запам'ятовування. Він майстер білого, неримованого вірша. Коли читаєш її про себе, вловлюєш майже непомітну розмову двох — поета і ще когось. Ось що нам довелось неждано-негадано підслухати.

Учень читає: «Мовчи».

Учениця: «Діалог». (Звучить продовження «Ноктюрна» М.Глінки).

Учитель. Є поезії, які швидко сприймаються на слух, легко запам'ятовуються, але є інші — поезії в гамі звуків чи барв. У перших сприймаєш музику, в інших — дивовижну картину художника.

Учень читає: «Весну прозоро торкаєш, немов обличчя дитини». (Під акомпанемент бандури чи скрипки).

Учитель.. Ось така загадкова мелодія. У ній все: і запах первоцвіту, і легіт весняного вітру, і якась тиха зажура. А снопи, передчуття колосся? І щоб не перервалася ниточка цієї ніжної мелодії, я введу вас в інший світ поезії Рубчака — світ пісні. Звучатиме «Колискова для серця»:

Маєва нічка

Леготом дише,

Гей, співа соловейко.

Пісня кохання до сну колише,

Ой люлі, моє серденько...

Відкиньте всі свої темні тривоги, принесіть тишу в серце і розум, забудьтесь на хвилину-дві. Бо прилине пісня — розрада із уст наших далеких і водночас близьких українців, наступить такий момент, коли звучатиме сама мелодія, тож нехай ваше серце складе своє слово до неї — щире, тепле і приязне...

Тож слухайте: «Колискова для серця». (Магнітофонний запис пісні у виконанні канадських українців). Тяжко після такої пісні, звуків музики говорити звичні слова в прозі. Дай, Боже, щоб не одна така пісня прилітала до нас з далекої чужої землі, але від своїх людей, рідних по духу і крові...

І остання наша гостя сьогодні — поетеса із Бразілії Віра Вовк. Це — перекладачка, авторка багатьох наукових статей і цікава художниця. На Різдвяні свята ми знайомилися частково із її талантом в інсценізації поеми «Іконостас України», що була показана в педагогічному інституті. В житті та науковому світі вона живе під прізвищем Селянська. Коли ж друкує поезії, вибирає прізвище Вовк. Ось дивна історія її родового імені.

Оповідь письменниці: «Річ у тім, що мій дід був священик. Прізвище він мав Вовк. Гадаю, що воно прийшло до нас від козаків. Мої предки жили на хуторі Вовчинець, що під Івано-Франківськом. Так ось, коли дідусь приймав сан, він за правилами міг змінити своє прізвище. Людина він був дуже добра й чуйна, знав, що буде священиком у гуцульському селі. А гуцули — люди забобонні, для них вовк — то щось вороже й страшне. Це ворог, що краде і вбиває їхніх овець. Отож вони не повірять священикові, котрий має таке ймення. Отоді він прибрав прізвище — Селянський, що немовби наближало його до людей, серед яких він мав жити. І тепер я, коли пишу свої наукові праці, підписую їх своїм, «офіційним» прізвищем Селянська, а коли публікую поезії, то я — Вовк».

Рік тому поетеса приїжджала у рідні краї. Довгим, нестерпно довгим і болючим був шлях поетеси на Україну.

Учень читає: «Прощання із Батьківщиною». (Полонез Огінського «Прощання з Батьківщиною»).

Ось так, здається, просто: стоять перед порогом хати двоє — поетеса і Україна. Коли ввійдуть у світлицю? Це вже питання часу. Чи зуміємо розв’язати його так, щоб не було обділених, скривджених. Для поетеси це важливіше за все, що існує в її житті, її весь світ вріс коренем в Україну. І