Учень читає: «Всміхніться, мамо!» (Продовжує звучати полонез Огінського).

Коли кореспондент, який супроводжував її у Гнідинську школу народних мистецтв, запитав поетесу: «Чому у вас такі сумні очі?» — відповіла: «Болить мені моя Україна. Мій народ заслуговує ліпшої долі і прямішої дороги (не поза океани)». «Чого бракує у вашому житті?» «України нам не вистачає. Цього ні за які гроші не купиш».

Істинно правильно говорить поет: можна все на світі вибирати, тільки не вибереш маму і Батьківщину.

Ось такі журні сповіді трьох сердець. Напевно, вони зрозумілі і доступні кожному, хто вміє дорожити святим, і саме про таких, як Віра Вовк, Святослав Гординський, Богдан Рубчак (а їх тисячі по світах), наш галицький стрілецький поет Роман Купчинський написав своє «Одкровенне серце» (вірш звучить у супроводі мелодії Моцарта „Реквієм”).

Довго нас оберігали від впливу чужої ідеології, бо ж надто вже націоналістична. Живі ще в пам'яті недавні сільські сходи в клубах, де заставляли відрікатися від родини, що в капіталістичному світі «скніє». А про книги й мови не було. Та ніщо не вічне на цій грішній землі. Час розкидати каміння минув. Настав час збирати його. Тож не пошкодуймо для цього ні сил, ні душевних щедрот. Пам'ятаймо про тих, хто зараз далеко від нас, але завжди був і є з нами. У слові, у пісні, у молитві. Цінуймо їх, як цінуємо найвищі святині — слово матері, грудочку рідної землі, яка ніколи не ляже пером птаха на домовині українця, що пішов у небуття з далекої чужини. Як славу і пісню калинову. А ще, як вічний символ українства — золотий колосок пшениці, що тягнеться до чистого голубого плеса неба... Шануймося. Бо ж роду одного ми єси...