обсязі, нашу літературознавчу науку - осмислення його багатогранної творчості на тлі літературного процесу його епохи, сповненої складних історичних процесів і важких випробувань. Він хотів бачити молоде покоління фізично здоровим, духовно багатим, національно свідомим. Письменник розумів душу читача, який відкриває для себе світ через його твори, прагнув допомогти йому пізнати, що таке добро, правда, справедливість, намагався прищепити людям пошану до праці , повагу до людей, якої б нації вони не були, виростити в їхніх душах глибокі почуття любові до України.
Починав він у кінці ХІХ століття, під опікою І. Франка, а в надвечірню годину його привітав молодий Б.-І. Антонович віршем, що закінчується рядками:
Похилився поет над минулим,
доторкнувся до споминів струн.
Аж раптово над ним промайнуло
старосвітське: “Не ввесь я умру”.
Ці слова можна повторити й сьогодні, коли творчість Богдана Лепкого знову приходить до нас. Коли письменнику повернуто його чесне ім’я.
Його могила у Кракові не стала місцем паломництва, як є це в цивілізованому світі. Ніколи на неї не покладали квіти делегації з України. Навіть найбільш відважні не зважувались відкрито приходити сюди, на оцю тиху місцину Раковецького кладовища, де на варті вічного спокою великого українського письменника стала чужа береза і чужа смерека. Тільки уява може домалювати собі цю забуту могилу: налітає вітер і шумить верховіттям та пролітають над нею шнурком журавлі. Туди, у чужину – з рідних країв та навесні назад. Додому. Його еміграція триває по смерті.
Чи колись журавлі, що пролетять над його могилою, покличуть і його додому? Чи оте сонце, якому так важко пробитись крізь чуже віття, колись таки прорветься, аби зігріти сірий надгробок його могили, наповнити усе навколо теплом і створити ту рідкісну хвилю в житті людини аби впасти на коліна і повторити його молитву Всевишньому: “Сонце, ти Боже всевидюще око! Не ховайся перед нами грішними за хмари! Осіни ці поля , луги і левади, випий сльози і висущи кров винну і невинну , що, мов пісня розлилась широко. Дай силу ланам нашим, щоб вони покрились збіжжям, лавою густою на пожиток людям і худобі. Осіни голови мужів і жінок, братів і сестер наших, зазирни їх очі і серце глибоко, щоб вони прозріли і пізнали, яка безплодна ненависть і роздор. А, побачивши, яка гарна і благодатна ця Батьківщина наша, щоб полюбити її силами й усіма мислями своїми та щоб постояти за її волю, цілість і незайманість від роду до роду.
Бібліографія
1. Енциклопедія українознавства. Львів - 1994
2. Уляна Скальська. Лепкіана. Івано-Франківськ, Грань - 2002
3. Петро Арсенич. Карпатськими шляхами Богдана Лепкого. Івано-Франківськ -1999
4. Богдан Лепкий. Крутіж. Київ, Веселка – 1992
5. Богдан Лепкий. Поезії. Київ, Радянський письменник - 1990