СЦЕНАРІЇ

Осінніми вечорами, коли плачуть небеса і зорі падають на похилені трави. Далекими стежками, серед незвіданих всесвітів блукає кохання. Мов та пісня, неосяжна й незбагненна, блукає воно. І як його знайти, як його покликати серед цих невідомих шляхів? Бо так і полине від тебе, не торкнеться до твого серця, заблукавши десь там у далеких степах, не залишивши тобі навіть споминів, лише гіркі сподівання.

Змінюються часи і влада, змінюються життя і людський світогляд. Але незмінними залишаються найвищі істини, незмінною лишається людська потреба любити. Нерозгаданою залишається таємниця душі, в якій незгасним вогнем горить священне і нездоланне почуття любові.

Хоч раз її міцно обняти,

До серця свого пригорнуть,

До болю в уста цілувати,

А там уже будь-що-будь!

Ведучий 1. Кохання – одне з найкращих і найглибших людських почуттів, невичерпне та вічне, як саме життя. Його сила облагороджує, робить людину добрішою і кращою, спрямовує на величні діла і героїчні вчинки, а іноді змушує тяжко страждати.

Ведучий 2. Кохання – одна з найстраждальніших тем світової літератури від самого початку її існування. Кажуть, що про любов сказано все, але не всіма. Тобто кожен, поет він чи прозаїк, драматург чи людина зовсім не причетна до літератури, у житті обов’язково “пише” свою неповторну історію кохання.

Ведучий 1.

“Я тебе кохаю …”

Різні віки, різні мови…

Все різне. Єдине – кохання.

Воно, як пісня, без кінця та краю,

Що лине безкраїми степами,

Як біг струмка, як грім і блискавиця,

Як зірка, квітка, що вража сміливця

Красою й простотою водночас.

Кохання – все, що було, є і буде.

Воно зігріє вас у свята й будні.

Ведучий 2. Найкращими словами, що притаїлись у найпотаємніших глибинах сердець, передають закохані одне одному свої почуття, розповідають про радість і щастя, про тугу і біль.

Ведучий 1. Саме кохання, любов – джерело творчого натхнення багатьох поколінь. До цієї одвічної теми завжди зверталися художники, композитори, скульптори, філософи.

Читець. (На фоні музики декламує вірш Р. Тагора “Вічна любов”)

В обмінах народжень, крізь даль і роки,

До тебе манили пориви п’янкі,

З пісень тобі серце сплітало вінки,

Якими вінчалася ти залюбки.

У різних народженнях, в різні віки

Я чую легенди старі про кохання,

Про щастя побачень, про біль розставання,

Мов зірка Полярна, крізь морок століть

Твій образ ясний наді мною горить.

Несе нас кохання довічна ріка,

З несмертного часу вона витіка,

В ній сльози розлуки, освідчень слова –

Одвічне кохання усіх порива.

Сьогодні ж кохання спинило свій біг,

Тобі воно, рідна, упало до ніг.

У ньому ридання і радості спів,

У пісні моїй - всіх поетів порив,

В одному коханні – любов всіх часів.

Читець. (Мелодекламація. Сонет Данте)

Благословенні будьте день і час,

І мить, і місяць, і місця урочі,

Де спостеріг я ті сяйливі очі.

Що зав’язали світ мені навік!

Благослови вогонь, що серце пік,

Солодкий біль опечаленої ночі

І лек Амура, що в безоболоччі

Пускав у мене стріл ясний потік!

Благословенні будьте серця рани

І вимовлене пошепки ім’я,

Моє і дочки – ніжне і кохане,

І ці сторінки, де про неї я

Писав, творивши славу, що не в’яне, -

Йти, неподільна радосте моя!

Ведучий 2. Любов, таємнича і загадкова, стояла і стоїть біля витоків тих миттєвостей, коли в душах людських виникає щось незбагненне животворяще, викликає подив і захоплення, вводить у світ краси і величі.

Читець. (Декламує сонет 132 Ф. Петрарки)

Коли ж це не любов, то що ж це бути може?

Коли ж любов, тоді скажіть, яка вона?

Чи добра? – Звідки ж мук навала нищівна?

Лиха? – Чому ж той біль такий солодкий, Боже?

З чиєї волі так все скоїлось – хтозна?

Як самохіть горю, то й скаржитись негоже,

А як нехотячи, то й плач не допоможе.

Це – животворна смерть, це – втіха навісна!

Страшного безладу я осягнув мету:

Так, ніби в море я, у просторів безкраю

В хиткому човнику пустився без керма.

Безглуздя? Мудрість це? – І думати дарма!

Чого бажаю я – і сам уже не знаю:

Палаю взимку я, у спеку весь дрижу.

Читець. (Мелодекламація 130 сонету В.Шекспіра)

Її очей до сонця не рівняли,

Корал ніжніший за її уста,

Не білосніжні пліч її овали,

Мов з дроту чорного, коса густа.

Троянд багато зустрічав я всюди,

Та на її обличчі не спостерігав,

І дише так вона, як дишуть люди, -

А не конвалії між диких трав.

І голову її рівнять не треба

До музики, милішої мені,

Не знаю про ходу богинь із неба,

А кроки милої – цілком земні.

І все ж вона найкраща поміж тими,

Що славлені похвалами пустими.

Ведучий 1. Кохання приходить раптово і несподівано, коли у шаленому галопі час раптом зупиняється, коли в калюжах повсякденного життя відбиваються промені невловимої, тріпотливої радості, коли душа спалахує іскорками мрій і лине у світ Ромео і Джульєтти.

Romeo: It is may lady. O, it is my love.

O, that she knew she were. –

She speaks, yet she says nothing: what of that?

Her speaks lye discourses, I will answer it. –

I am too bold; t’is not to me she speaks.

She, how she leans her cheer upon her hand.

O, if I were a glove upon that hand.

That I might tough her ehhek.

Juliet: Ah, me.

Romeo: O, speak again, bright angel!

Juliet: O, Romeo, Romeo. Wherefore art thou Romeo?

Or, if I’ll no longer be a Capulet.

Romeo: Shell I hear more, or shall I speak atthis?

Juliet: T’is but thy name that is my enemy: -

O, be some other name.

What’s in a name. That which we call a rose

By any other name would smeet;

Romeo,