буду захищать і снігурів,
Цих птахів мусим взимку накормити.
Як важко їм в цю пору – голод, сніг,
Повинні ми їх захищати і любити.
6-й учень:
Ще слово я за лебедів скажу,
Вони цінують вірність і кохання.
Нехай у парі проживуть життя,
Щоб браконьєр не вбив їх на світанні.
Ці птахи ніжні, наче білий цвіт,
Милують око щирою красою.
Нехай живуть, не знаючи журби,
Людей дивуючи всіх вірністю й любов’ю.
Сцена збоку застелена голубим покривалом, що символізує озеро. У ньому плавають лебеді – діти, вдягнені в білі плаття та костюми.
На сцені з’являється Браконьєр.
Браконьєр:
От, не даром, вийшов з дому,
хоч і відчуваю втому.
Думав: де це здобич взяти?
А тут стільки лебедяток!
Зараз стрельну раз чи два,
аж хмеліє голова.
Таке щастя, і так швидко –
тут і лебеді, й лебідки.
(Витягає рушницю і хоче стріляти)
Вибігає дівчина – Фауна і падає перед ним на коліна.
Фауна:
Не вбивайте, не чіпайте,
Я благаю вас, благаю.
З кожним днем моє все царство
Гине й просто вимирає.
Браконьєр:
Звідки ти, красуне мила?
Чому так заголосила?
Фауна (піднімається з колін):
Я – Фауна, донька Природи,
Тварин і птахів захищаю,
Коли їм весело – сміюся,
А в горі сльози проливаю.
Дарунок цей матуся дала,
Щоб їх усіх я захищала.
Але не зможу захистити,
Коли всі будуть так чинити.
Браконьєр:
То що, тобі цих птахів шкода?
Яка ж тобі від них вигода?
Фауна:
Усі ці мешканці – то діти,
Тож як мені без них радіти?
Коли б у вас дитя забрати
Чи не було б для вас утрати?
Подумайте, бо ви ж – людина,
Де совість й розум воєдині.
І що загубиш у житті,
Ніколи не повернеш, ні!
Браконьєр:
Коли ти так, красуне, просиш,
Не можу я відмовить, ні.
Нехай ростуть ці дивні птахи
І тішать нас всіх на Землі!
Обоє виходять.
7-й учень:
Повірте, друзі, птахів ми усіх
Повинні захищати і любити.
Без них життя немає на землі,
Скажіть-бо, люди, як без птахів жити?
Звучить мелодія на мотив пісні “Листья жёлтые над городом кружатся” – “Нам без птахів не прожити”.
8-й учень (співає):
Нам без птахів не прожити,
Нам без птахів не прожити,
Знаємо ми, знаємо ми.
Мусимо про них ми дбати,
Мусимо про них ми дбати
На землі, на землі.
Пр: Нам без птахів аж ніяк не обійтися,
Озирнись навколо, друже подивися.
Яку користь всі вони приносять людям,
Уяви, коли їх тут не буде.
Шкідників появиться велика сила,
Скільки знищено буде рослинок.
А щоб нам цього повік не знати,
Птахів ми повинні завжди захищати.
Ведучий:
Надзвичайно багата, чарівна й прекрасна природа Івано-Франківщини, де владарює смілива й прекрасна, мила й великодушна її величність Флора. Всю чистоту світанків, красу й надзвичайну вроду ніжно-білих лілей увібрала в себе ця чарівна фея. Вона на заквітчаній кареті завітала до нас на наше свято.
Звучить мелодія. На візку заквітчаному квітами й стрічками, заводять Флору – дівчину в символічному вбранні. Вона піднімається, а візок відвозять.
Флора:
Природа – матінка мені
В дарунок дала світ рослинний,
Який люблю я й бережу
Як найціннішу із святиней.
Радію, коли все гаразд,
Коли усі веселі та щасливі,
Я коли гірко комусь в світі цім,
То пережить усе мені не сила.
Я гірко плачу, як образили рослину,
Вас закликаю: не чиніть біди.
Нехай у царстві Флори сонце сяє
І буйний цвіт квітує назавжди.
(Виходить)
Ведуча:
Але, на жаль, це не завжди так. Ми забуваємо, хто ми в цьому світі, забуваємо про найсвятіше, що є в нашому житті й часто стаємо свідками жахливого поводження з природою, коли серце, здається, саме кричить від болю, але, на жаль, до наших слів не завжди прислуховуються ті, хто не розуміє, чи не хоче розуміти болю цих беззахисних перед нами рослин. Ось послухайте розповідь про понівечену вербу.
Росла самотньо верба над водою,
Купала у воді свої зелені віти.
Та якось йшов дорогою прихожий
І тут красуню – вербу він помітив.
Чи, може, в нього настрою не було,
Був мовчазний і надто вже ворожий.
Він обламав з десяток гарних гілок
І кинув тут недбало при дорозі.
Заплакала і заридала гірко верба,
Із страху вся трусилась, як билинка:
“Навіщо ж стільки завдавати болю?
Я ж так одна, немов та сиротинка”.
А він пішов, не озирнувся навіть,
Не думаючи про жорстокий вчинок.
Із острахом живе верба ця й досі:
“А раптом він вернеться й я загину?”
Ведучий:
Ось такі необдумані жорстокі вчинки завдають найбільшої шкоди рослинам. Ми повинні зупиняти таких людей, карати їх, заставляти їх більше думати над невиправданими злочинами перед природою.
Ведуча:
Серед такої безсердечності та необдуманості зустрічаються й такі, яким не байдужа доля природи, її понівечена краса; ті, що намагаються зрозуміти цих загадкових таємничих істот, зрозуміти, чого ждуть ці бідолашні рослини від нас, людей, та по голосу своєї совісті допомогти їм подолати їхні біди та негаразди. Послухайте, як про це сказано у вірші “Зажурена берізка”.
При дорозі зажурилась берізка,
Похилила коси до землі.
Ой чому сумує бідолашна,
Запитати хочеться її.
Все сумує гірко біля шляху,
Тихо листя з вітром шелестить.
Як же розгадати її мову,
Адже деревце весь вік мовчить.
Але подивись пильніш – і зрозумієш,
Чом в журбі берізонька стоїть.
Всі дерева в парі розмовляють,
А вона весь вік одна мовчить.
Лише з вітром розмовляє тихо,
Тужить і ридає кожен раз:
“Ну навіщо так в житті буває,
Що самотня я стою весь час?”
Я росту у парі із журбою,
Радощів в житті моїм нема.
Поможи в біді мені, людино,
Щоб весь вік не була я сама.
Поруч посади мені деревце,
Веселіше щоб було життя,
Бо так гірко в самотині жити,
Хочеться, щоб в парі була я.
Диво це до болю схвилювало,
І сльоза згубилась у траві.
Радо поможу тобі, берізко,
Не лишу тебе в біді я, ні.
Будеш знову ти весела і щаслива
Шелестіти листячком своїм,
Ну а поруч із тобою ясен буде
Другом і порадником твоїм.
Ведучий:
Рослини – обереги нашого життя, захисники спокою, душевна розрада в час розпачу та смутку.