Болонський процес та нова парадигма освіти в Україні

Ми живемо в час, коли вища освіта в усьому світі швидко реформується. Реформується як за змістом, так і за формою. Причому реформа форми, тобто – навчального процесу – є сьогодні домінуючою стороною змін. Цей процес має привести до заміни старої форми забезпечення навчання для утвердження нового змісту.

Віками навчальний процес укладався в формулу S О, де суб’єктом виступав викладач, а Об’єктом – студент. Зараз це співвідношення не ефективне. Студент також стає суб’єктом навчання. В цьому новому суб’єкт – суб’єктному відношенні викладач уже не стільки навчає, як допомагає вчитись студентові самостійно. S S відношення – це активна співпраця, в результаті якої студент здобуває знання, уміння і навички, а викладач – майстерність. В цьому відношенні спільним об’єктом для них виступає фах, на який спрямована співпраця. Сьогодні навіть в гуманітарних науках S – S відношення опосередковане спільними для них умовами навчання – сучасними технологіями, що робить класичну дихотомію трьохчленною. До цих, опосередковуючих суб’єкт – суб’єктне відношення умов, вони мають однакове відношення, як до засобу активізації і спрямування навчального процесу.

Цю концепцію, яку я описав досить схематично, американські вчені Роберт Бар та Джон Таг назвали “новою парадигмою вищої освіти” Robert B.Bar, John Tagg. From Teaching to Learning. – A New Paradigm for Undergraduate Education // Change. – 1995, November / December. – P. 13 – 25.. Стара парадигма – це здійснювати навчання, нова – навчити вчитись. Якщо говорити соціологічною мовою – це зміна ролей агентів навчального процесу. На студентів перекладається відповідальність за своє навчання. Вищий навчальний заклад здійснює навчання, мобілізує студентів, а не просто забезпечує викладання, як раніше. Якщо стара парадигма передбачала, головним чином, розробку нових програм і курсів і трансляцію їх від викладача до студентів, то нова передбачає створення атмосфери відповідальності, середовища, що стимулює самопідготовку, оцінку знань на початку, в середині і кінці навчального курсу (модульні заліки), роботу з кожним студентом. Результатом роботи студента буде одержаний “кредит” за необхідні знання, уміння і навички, незалежно від того, де і яким чином він їх одержав. Саме тому студент повинен бути активним агентом навчального процесу, пошуку й накопичення власного знання.

За новою парадигмою викладачі, звичайно, створюють активне навчальне середовище для студентів, але самі зовсім не обов’язково повинні бути присутніми в окремих формах навчальної активності. Головне – сформувати потяг і творче відношення до навчання, створити для цього відповідні умови. Саме тому західні університети переходять на цілодобову роботу бібліотек, Інтернету та іншої інфраструктури навчання для забезпечення самостійної роботи студентів. Викладач, таким чином, виступає не в ролі аудиторної “всезнайки”, а скоріше – тренера, що розробляє план гри, вправи, дає поради і контролює роботу членів команди.

Треба сказати, що “нова парадигма вищої освіти” (навчити вчитись) є зовсім не новою, а її ідеї – зовсім не західні. Я пам’ятаю розробки та публікації з модульно-рейтингової концепції навчання кафедри педагогіки КДУ, коли її очолював проф. А.М. Алексюк ще у 70 – 80 роки. Але в жодному ВНЗ України системного втілення вона не знайшла і не могла знайти в умовах тотальної регламентації навчального процесу, якій вона суперечить за своєю суттю.

В Європейських країнах реформування вищої освіти здійснюється давно і системно. Цьому сприяв демократичний лад цих країн і демократія в освіті. Але в різних країнах результати інституціонального втілення нової парадигми освіти різні. Сьогодні процес реформування вищої освіти, що охопив Європу, називається Болонським процесом. Болонський процес переслідує шість цілей для досягнення єдиної за змістом і якістю європейської освіти: введення двоциклового навчання; впровадження кредитної системи організації навчального процесу; формування системи контролю якості освіти; розширення мобільності студентів і викладачів; забезпечення працевлаштування випускників на європейському ринку праці та привабливість європейської системи освіти.

Для України Болонський процес – це не мода, не загравання з Європою, як нерідко пишуть у нас. Це – жорстока необхідність в умовах швидкої деградації нашої середньої і вищої освіти. Не здійснивши реформи вищої освіти за Болонськими критеріями, ми зведемо, зрештою, свій інтелектуальний потенціал до рівня африканських країн. Не мають підстав Міністерство освіти і науки, високі посадовці пишатися подвоєнням кількості студентів у ВНЗ, бо в даному випадку кількість обернено пропорційна якості їх підготовки. Кожен викладач, що давно працює у ВНЗ, не може не бачити деградації рівня підготовки студентів в останнє десятиріччя, профанації освіти взагалі. Із подвоєної кількості студентів, більша частина навчається не за рівнем сучасних вимог і не за потягом до знань, а за волею і кошти батьків, які купили місце для чада і таким же чином утримують його у навчальному закладі. На їх успішність (правильніше – безуспішність) закривають очі не тільки приватні ВНЗ, а й державні, які змушені йти цим шляхом, маючи відчутне недофінансування. Все це обумовлює безпринципність, нечуване раніше послаблення вимог, аморальність у відношеннях суб’єктів навчального процесу, деградацію рівня підготовки.

Наша система навчання у вищій школі застаріла. Застаріла не сьогодні і не вчора. Вона була неефективною уже на час створення, тобто понад 80 років тому. Зауважу, що я веду мову лише про підготовку гуманітаріїв, а точніше – фахівців-суспільствознавців. Ситуація у природничих та технічних закладах освіти була іншою. Там політична кон’юктура (наприклад, мілітаризація радянської економіки) стимулювала розвиток та