5 років тому (1999 р.) в м. Болонья було підписано угоду в руслі “Великої Хартії європейських університетів”. Серед 29 країн-підписантів не було України. Згідно цієї угоди до 2010 року в країнах Європи, що підписують угоду, має сформуватись єдиний освітній простір. Це свого роду ЄС в освіті, або точніше – єдина освіта Євросоюзу. Як наслідок – взаємне визнання дипломів (євродиплом), юридично не обмежене в Європі працевлаштування, єдині освітні стандарти за спеціальністю, що робить можливою освітню міграцію студентів по Європейських країнах. В травні 2005 р. на конференцію країн-членів Болонського процесу (зараз їх біля 40, в тому числі – Росія) запрошено і Україну для підписання міждержавної угоди про приєднання. Уряд України до кінця цього року має визначити свою позицію і ми ще раз матимемо нагоду переконатися в його євро інтеграційних намірах. Для цього потрібно здійснити ряд суттєвих змін: ліквідувати ступінь “спеціаліста”, “кандидата наук”, 4-х рівневу систему акредитації вищої освіти (виключити з неї технікуми) тощо. Але це – не суттєві проблеми. Головні проблеми – перейти на модульно-кредитну систему навчання, створити єдину систему взаємозаліків періодів і обсягів навчання, впровадити європейський вимір освіти в навчальних планах, програмах, в поєднанні навчання, дослідницької роботи і практики. А це означає суттєву реформу навчального процесу, до якої керівництво наших ВНЗ здебільшого не готове.
Сьогодні можна почути і в ВНЗ, і в МОН від керівників-чиновників різного рівня, що наша освіта дуже хороша, що нам Європа – не зразок, що ми маємо досягнення не гірші і, взагалі, процитую тут одного з керівників нашого найпрестижнішого університету: “Наша система навчання фактично відповідає канонам Болонської декларації. Я не згодний, що система “кредитів” обов’язково стимулюватиме студента краще опановувати знання. Акцент треба ставити на поліпшення змістовності навчання, комп’ютерних технологіях, організації самостійної підготовки” (газ. “УМ”, 25.03.04). Параметри названі вірні, але все ж це – лукава фраза, бо кредитно-модульна система саме це і передбачає, тобто вона вводиться саме для технологічного забезпечення змістовності і самостійності навчання, є його умовою.
Чому прохолодно відноситься більшість керівників ВНЗ до Болонського процесу можна зрозуміти. Введення системи академічних кредитів ECTS (Європейська кредитно-трансферна система) передбачає зміну навчальних планів, програм, переорієнтацію навчального процесу на самостійне навчання студентів, на їх науково-дослідну роботу, активізацію роботи викладачів, індивідуальний підхід, демократизацію всього процесу навчання, демократизацію всієї освіти. За цим стоїть - зміна форм роботи, зміна обсягів навантаження, зміна форми стимулювання викладачів, підвищення їх соціального статусу, розширення прав.
Кому це потрібно? Державі? – Так! Але не тим ректорам, не чиновникам від освіти, які не вміють і не хочуть працювати по-новому, переучуватись, які звикли керувати авторитарно, одержавши в останнє десятиріччя такі права, яких вони не мали за всю історію вітчизняних університетів. Не потрібно це сьогодні і професурі, адже тоді треба буде інтенсивно працювати з кожним студентом, мати власні посібники, вести власні семінари, практичні роботи, організовувати і контролювати самопідготовку студентів і т.д. Вони знають, що обсяг педнавантаження їм не зменшать, штатного помічника не нададуть, часу для написання посібників і монографій не спланують, наукові відрядження до західного університету не оплатять, зарплату суттєво не підвищать і т.д.
Не потрібно це і пересічним студентам, адже, перш за все, їм доведеться добре вивчити англійську мову, відпрацювати не менше 200 (бакалаври) чи 240