– 300 (магістри) кредитів Кредит (credit) – мінімальна одиниця часового виміру праці студента при вивченні окремої дисципліни, яка передбачає документальне фіксування його аудиторної та самостійної роботи. За ECTS навчальне навантаження студента протягом одного року складає 60 кредитів., тобто скласти і підготувати щорічно понад 60 заліків та іспитів, включаючи курсові роботи, контрольні, реферати тощо, “пройти” неодноразово індивідуально “через викладача”, якого сьогодні студент мав необхідність побачити лише 1 раз – на іспиті. До речі, на 3-х годинному письмовому іспиті, де студент може списати відповідь з довідника, навіть не розуміючи написаного, а викладач зобов’язаний поставити йому позитивну оцінку.
сказав, що Європейський простір вищої освіти потрібен державі. На користь цього говорить здоровий глузд, позиція міністра МОН В.Г.Кременя (див. ст.: Болонський процес: зближення, а не уніфікація. – ДТ, 13.12.2003 р. та ін.), наради ректорів галузевих ВНЗ, окремих вчених. Але я не певен, що Україна стане наступного року членом Болонської угоди або буде її виконувати. На жаль, противників європейського напряму вищої освіти у нас достатньо. Найбільш повно їх позицію репрезентував у пресі радник Президента України, академік НАНУ, екс-віце-прем’єр КМ В.Семиноженко. Аналізуючи підсумки наради ректорів технічних ВНЗ (Харків, 17 – 19 березня ц.р.) в статті “Освіта та національні інтереси: вибір траєкторії” (“День”, 01.04.2004 р.) він ставить під сумнів доцільність участі України в Болонському процесі, принаймні без застережень, без врахування власного, а не європейського інтересу, на який нібито буде працювати тоді Україна. У нього викликає “настороженість” спрямованість МОН на європейські освітні стандарти. Постулати, на які спирається його скептицизм, дуже прості, але не переконливі.
По-перше, стверджує академік, наша освіта завжди була зорієнтована на якість, тоді як європейська “мала соціальний характер”. Цей постулат пан Семиноженко В. аргументує так: Україна (у складі СРСР) ще в 60-ті роки боролася із США за лідерство у космосі, в атомних технологіях і в інших галузях. А Європа мала “кризу якості технічної освіти”. Якщо це так, то чому ми (як і СРСР – Росія) виявилися відсталими від Європи саме в наукоємних технологіях і техніці, чому атомна катастрофа трапилась у нас, а не в Європі? Чому, спираючись на “якісну освіту” і “передову науку” ми маємо незрівнянно нижчий рівень життя, хіба вони не є основою інтелектуального потенціалу – головного рушія економічного розвитку? Чи може наука перестала бути продуктивною силою? Або нехай відповість пан академік: в яких науках ми відкрили фундаментальні закони Іваненка, Петренка чи Семиноженка? Чи, бодай, хто з наших наукових корифеїв став лауреатом Нобелівської премії? Насмілюсь стверджувати, що в наших університетах ніколи не буде лауреатів Нобелівської премії, тоді як лише в одному Мюнхенському університеті їх 9 (Див.: Ludwig Maximilians Universitдt Mьnchen, Mьnchen,1972, s.85). Не буде їх до того часу, поки наші університети і академічні інститути будуть існувати окремо, обмежуючи, тим самим, рівень викладання (ознайомлення студентів і аспірантів з новітніми досягненнями науки) і залучення талановитої молоді до фундаментальних досліджень. Створення єдиного Міністерства освіти і науки нічого не дало для їх зближення. Приведу лише один приклад “раціонального” планування державою підготовки наукових кадрів вищої кваліфікації. В Київському національному університеті імені Тараса Шевченка навчається 1600 аспірантів. В десятках академічних інститутів – в кілька разів менше. В 2004 р. прийом аспірантів на факультет соціології та психології склав 30 осіб, а в Інститут соціології НАНУ, де працює вдвічі більше докторів наук – 3 особи. Болонська декларація, до речі, передбачає не тільки створення загальноєвропейського простору вищої освіти (ЕНЕА), але і гармонійне поєднання його з Загальноєвропейським простором досліджень (ERA).
Другий постулат акад. Семиноженка В. є такий: Європа нам не зразок, бо там “допустилися помилки”, створивши “ефективну структуру економіки, не забезпечивши відповідною кількістю фахівців”. Цей софізм не вартий і спростування, хіба що академікові відомі способи створення ефективної економіки без відповідної кількості фахівців. Аргументуючи цей тезис він вдається до метафори: в Європі “є двигун, але немає пального. А в нас навпаки, є пальне – фахівці, інтелектуальні ресурси, а двигун – економіка – тільки формується”. Виникає запитання: навіщо ж було виробляти пальне, не маючи двигуна? Може саме тому, що для створення двигуна не було відповідного інтелектуального потенціалу? А може тому, що якість цього потенціалу була не та? Освоєння космосу тут не аргумент. Ракети, як відомо, радянські вчені створювали і в колоніях ГУЛАГу, і в особливих “тепличних” умовах. Вони стали результатом аномальної концентрації науково-технічного потенціалу на гонку озброєнь саме за рахунок незабезпечення “ефективної структури економіки”.
Третій постулат доведення у акад. Семиноженка такий: Європа хоче використати наш науковий і освітній потенціал (через Болонський процес) для вирішення власних проблем, для підготовки для Європи конкурентноздатних фахівців в Україні. Міграція наших фахівців вже сьогодні є тому підтвердженням. А це, на його думку, суперечить нашим національним інтересам.
Тут академік суперечить сам собі. З одного боку, мимоволі він визнає, що перехід на європейські стандарти в освіті підвищить рівень підготовки фахівців, бо зробить їх конкурентноздатними в Європі. Але це, виявляється, погано для України, бо створить умови для їх еміграції. “Національні інтереси України, – пише він, – зосереджені нині аж ніяк не на працевлаштуванні своїх фахівців на Європейському континенті”. Тобто, – хай будуть гірші, зате сидітимуть дома. Звісно, з позицій академічного вченого і державного діяча важко зрозуміти, що в еміграцію наших фахівців