виштовхує не високий рівень підготовки, а низький рівень життя, якому вони повинні завдячувати нашій владі, в якій не останнє місце займав і займає пан В. Семиноженко. У тому, що наше пальне витікає в Європейський двигун, винна існуюча влада, в тому числі і пан Семиноженко і як урядовець, і як вчений. Звідси і своєрідна логіка міркування. Що ж до втрат держави від еміграції наших фахівців (80% з вищою освітою), то, як повідомила Н.І.Карпачова, щорічно Україна отримує від емігрантів з Європи 2,46 мільярдів доларів США, що відповідає 20% держбюджету. Хіба цей капітал не створює попит на внутрішньому ринку і, тим самим, не стимулює виробництво? І чи не в цьому одна з причин переможних реляцій нашого уряду з приводу темпів зростання економіки?
Висновок акад. Семиноженка В. такий: без врахування наших національних інтересів в освіті, приєднання до Болонського протоколу “може дати плачевний результат”. Звідси його закид МОН щодо розуміння ним державних інтересів в освіті, яка не повинна бути “уніфікована” та “усереднена”. “Усереднена освіта” (тобто приведена до європейських стандартів) – “це, швидше, безповоротні витрати, а не інвестиції в освіту)”. Тут акад. Семиноженко В. потрапив, як кажуть, пальцем в небо, бо саме нинішня наша освіта і є усередненою, як за своєю орієнтацією на пересічного фахівця, так і за способами забезпечення цієї пересічності.
Усереднення нашої освіти відбувається, насамперед, шляхом її жорсткої регламентації. Регламентується все – від норм поведінки викладачів і студентів, набору дисциплін і форм занять, обсягів і форм педнавантаження, співвідношення студентів і викладачів, обсягів годин на вивчення курсу і його контроль, термінів складання і перескладання іспитів і заліків, до структури і змісту лекцій, семінарів і курсових робіт, підручників і посібників, науково-методичних розробок і т.д.
Першим нормативним документом, що “усереднює” навчальний процес є навчальний план за спеціальністю. Він передбачає щорічний графік навчального процесу в часі і є стандартним для всіх ВНЗ України. Навчальний план містить перелік всіх дисциплін, що вивчаються студентами протягом навчання і обов’язковий обсяг годин на кожну з них, форми і час занять і форми контролю їх засвоєння тощо. Для всіх ВНЗ навчальний план має стандартний обсяг годин, незалежно від спеціальності за рівнем кваліфікації. Для підготовки бакалаврів він складає понад 7,5 тис. год., для спеціалістів і магістрів – 8,5 – 9 тис. год. Всі навчальні плани затверджуються високими посадовцями МОН і ректором ВНЗ. Ніхто не має права відступати від них під загрозою позбавлення ліцензії на підготовку фахівців, або не акредитації ВНЗ. Щоправда, в навчальному плані передбачена невелика кількість годин на дисципліни за вибором конкретного ВНЗ і студентів, але, як правило, вона не використовується або за відсутністю викладачів вузької спеціалізації, або за відсутністю коштів на їх оплату.
Далі навчальний процес усереднюється регламентом Освітньо-професійної програми (ОПП). Вона є офіційним державним освітнім стандартом спеціальності і також обов’язково затверджується до виконання для кожного ВНЗ України окремо. ОПП ставить вимоги до підготовки фахівця певного рівня кваліфікації, визначає обсяги годин окремих навчальних курсів і їх зміст (!) шляхом його анотування.
Третім регламентуючим навчальний процес документом є освітньо-кваліфікаційна характеристика (ОКХ). Вона передбачає конкретні вимоги до викладачів і студентів, спрямовуючи їх на вивчення та засвоєння переліку стандартних знань, умінь та навичок за спеціальністю.
Звичайно, цими документами уніфікація навчального процесу не обмежується. Є ще обов’язкові програми навчальних курсів, робочі програми викладача, є вимоги до ВНЗ щодо необхідної кількості і кваліфікації викладачів, ліцензовані обсяги набору студентів на 1 курс і в магістратуру, щодо необхідної МТБ НЗ і багато інших. Зрештою уніфіковані ВНЗ видають єдиний державний диплом незалежно від їхнього професорсько-викладацького потенціалу і юридичного статусу.
Не можна сказати, що всі ці вимоги, чи окремі з них, непотрібні тільки тому, що вони уніфікують ВНЗ і що вони відсутні в західних університетах. Поки що вони потрібні як певна формальна перепона для остаточної профанації вищої освіти навчальними закладами, які не мають ні достатньої кількості кваліфікованих викладачів, ні відповідної МТБ та інфраструктури навчального процесу, ні навіть будь-якого освітнього досвіду, але мають велике бажання заробити на кон’юнктурному попиті на дипломи престижних спеціальностей. Адже не секрет, що більшість із двох сотень ВНЗ недержавної форми власності (створені протягом одного десятиліття!) не відповідають не тільки Європейському рівню, але й рівню пересічних державних НЗ.
На Заході картина інша. Жоден європейський університет не подібний до іншого. Приватні серед них – нерідко кращі за державні. Коли говорять про європейські освітні стандарти, мають на увазі не їхню уніфікацію, а зразковість, високу якість підготовки фахівців і їх професіоналізм.
В чому ж полягає відмінність нашої системи підготовки фахівців від їхньої? Перша і головна відмінність, на мій погляд, – це різне розуміння відповідальності і вимогливості в навчальному процесі. Уявіть собі, що наш вимогливий викладач виставив на іспиті половину незадовільних оцінок в групі студентів (часто вони цього заслуговують). Що чекає його після цього? Крім неоплаченого часу, затраченого на перескладання іспиту студентами (форма роботи невідома в Європі і США), нерозуміння, іронії колег і оргвисновків керівництва, його принциповість, при повторенні випадків, зазвичай закінчується звільненням з іншого приводу. Освітян, які вийшли з соціалізму, вже просто не дивує насправді дивна практика обов’язкової роздачі дипломів всім студентам. А тому, перебуваючи якось у відрядженні до університету м. Констанц (ФРН), я був здивований тим, що з 86 першокурсників,