або підпорядкування їм кураторів та шкільних інспекторів. Їх бажання підтримували в тогочасному відомстві внутрішніх справ. Натомість противником такого об’єднання була Спілка польського вчительства, яка, захищаючи незалежність адміністрації системи освіти, організувала у державі народне віче, пресову кампанію, виголошувала протести в Сеймі та в Сенаті, зверталася до найвищих державних діячів і т. п. Внаслідок такої боротьби була збережена незалежність адміністрації системи освіти, тобто закон, який гарантував роздільність, не зазнав змін. На практиці статті закону часто ігнорувались. Інколи в міжвоєнний період воєводи були уповноважені до призупинення виконання на своїй території навіть розпоряджень міністра релігії та національної освіти, якщо розпорядження визнавалось як таке, що суперечить інтересам держави, а швидше – інтересам загальної адміністрації [11, с. ].
У той період реалізація функцій планування була найслабшою стороною шкільництва (брак єдиної стабільної освітньої політики, брак коштів на освіту). Краще реалізовувалися організаційні функції (шкільний обов’язок, безплатність загального шкільництва, підготовка відповідної кількості вчителів, чіткий адміністративний апарат). Важливу мотиваційну роль виконували дорадчі та консультаційні установи на вищих щаблях управління – вдосконалення та підвищення кваліфікації вчителів і керівних кадрів. Найбільш реалізованою була функція контролю, яка відображалася у директивному стилі керування з переважанням автократичних елементів.
Досвід управління системою освіти міжвоєнного періоду, як і досвід Комітету національної освіти, використовувався у пізніший період. І сьогодні, коли готується новий документ про систему національної освіти, їх досвід залишається цінним. Як приклад можна навести створення дорадчої колегії при Міністерстві національної освіти (Ministerstwo Edukacji Narodowej) – Державна рада системи освіти (Krajowa Rada Edukacji), при кураторії освіти (Kuratorium Oњwiaty) – Воєводська рада освіти (Wojewуdzka Rada Oњwiaty), при директорові школи – рада школи (Rada Szkoty) [7, с. ]. Інколи висловлюються думки про те, щоб скористатися досвідом довоєнного періоду щодо вищої освіти.
З 1939 по 1945 роки Польща переживає період німецької окупації. З кінця жовтня 1939 р. функціонувала Таємна учительська організація (Tajna Organizacja Nauczycielska), якою керувала так звана Центральна п’ятірка (Centralna Pietka), що була громадським органом управління. Разом з Таємною вчительською організацією центральною освітньою владою з широкою сферою діяльності був Департамент освіти і культури (Departament Oњwiaty i Kultury), створений як орган представництва еміграційного уряду восени 1940 р. Цей уряд діяв на території Франції, а також в Англії. Таємна вчительська організація і Департамент освіти і культури мали розбудовану мережу місцевих навчальних закладів.
З осені 1939 р. діяла також підпільна Комісія державної освіти (Komisja Oњwiacenia Publicznego), яка була пов’язана з конспіративними збройними силами (Служба перемоги Польщі – Sіuїba Zwyciкstwa Polsce). В середині 1941 р. ця Комісія увійшла до складу Департаменту освіти і культури. Паралельно діяло Освітньо-шкільне бюро Західних земель – (Biuro Oњwiatowo-Szkolne Ziem Zachodnich). Воно організувало Університет Західних земель у Варшаві. У грудні 1942 р. це бюро увійшло до складу Департаменту освіти і культури [11, с. ].
У 1944-1945 рр. у визволеній Польщі владу захопила комуністична партія. Польська Народна Республіка (далі ПНР) опинилася в когорті тих держав, котрі почали підпорядковуватись єдиній доктрині, опираючись на рішення, які приймалися в СРСР. Тут необхідно зазначити, що кожна з держав “соцтабору” мала власну історію й традиції, свій розвиток. Тому “в окремих країнах східного блоку конкретні вирішення різних питань сформувалися дещо інакше. Наприклад, у Польщі Католицький костел зберіг позиції, про які в інших країнах блоку жоден костел не міг навіть мріяти” [9, с. ]. У подальшому у польських навчальних закладах тривав стан політичної індоктринації кадрів.
До 1989 р. ПНР залишалася державою з централізованим управлінням. Рішення, котрі торкалися різних сфер життя, приймалися у Варшаві. Це стосується й системи освіти та управління нею. Міністр освіти приймав рішення по роботі майже усіх галузей школи [5, с. ]. У соціалістичні часи навчання було повністю монополізовано державними навчальними закладами. Недержавний сектор освіти становив єдиний у соцтаборі навчальний заклад вищого рівня – Люблінський католицький університет, який діяв і фінансувався з державного бюджету [1, с. ; 4, с. ]. У цей період відбувалися часті зміни назв найвищих влад системи освіти: Відомство освіти Польського комітету національного визволення (Resort Oњwiaty Polskiego Komitetu Wyzwolenia Narodowego), Міністерство освіти (Ministerstwo Oњwiaty), Міністерство освіти і вищої школи (Ministerstwo Oњwiaty i Szkolnictwa Wyџszego), Міністерство освіти і виховання (Ministerstwo Oњwiaty i Wychowania) [7, с. ]. Але зі зміною назви система управління по своїй суті не змінювалась.
Негативними рисами розвитку освіти Народної Польщі були: “надмірне домінування марксистсько-ленінської ідеології, що утруднювало розвиток інших напрямів вітчизняної суспільної і філософської думки та засвоювання теоретичних концепцій, які повстали на Заході; майже цілковите підпорядкування школи державі з одночасним зменшенням її функцій як громадської установи; крайня централізація управління; надмірний натиск на досягнення так званих суспільних цілей (які на практиці часто були в інтересах влади, а не суспільства) при одночасному занедбанні потреб окремих учнів, їх батьків і локальних середовищ” [5, с. ].
“Згода уряду на діяльність незалежних профспілок була використана для утворення “Вчительської Солідарності” – складової частини вільних опозиційних профспілок (жовтень р.) у вигляді Національної координаційної комісії з освіти і виховання у складі профспілки “Солідарність”. Вона стала центром об’єднання небайдужих, місцем створення проектів принципово нових планів і програм для навчальних закладів усіх рівнів, концепцій виховання, статутів та інших регуляційних документів для середніх і вищих шкіл. Ця діяльність вплинула на деякі рішення керівників освіти Польщі (підвищення автономії закладів і вчителів, дозвіл на створення авторських класів тощо) і не була зведена нанівець навіть у роки запровадження військового стану і