Першим об’єктом законодавчих змін в освіті після мирного переходу влади від комуністичного керівництва до опозиційного руху “Солідарність” була вища школа. У цей час прийнято основний Закон про вищу освіту і Закон про дипломи і наукові ступені (12 вересня 1990 р.), Закон про створення виборного Комітету з наукових досліджень для подальшого обмеження впливу державних органів на цей сектор освіти (12 січня 1991 р.) Поточна діяльність вищої школи визначається наказами нижчого рангу й статутами закладів [3, с. ]. Завершення процесу ліквідації державної монополії в галузі освіти ознаменувалось прийняттям Сеймом у червні  р. нового Закону про систему освіти. Але недосконалість прийнятих законів, проблеми, які виникали при застосуванні їх у практиці, а також зміна адміністративного ладу країни (з 1999 р.) вимагали їх удосконалення. Незважаючи на це, було здійснено перехід від чотирирівневої системи управління (міністр, куратор, інспектор, директор) до трирівневої (міністр, куратор, директор), що спрощувало систему управління [10, с. ].

Міністерство освіти вже не буде вирішувати про все, що має відбуватися в школах. Тепер воно координує і встановлює стандарти навчання, проводить загальний нагляд і контроль законності дій навчальних закладів, розподіляє бюджетні кошти і контролює їх використання, є своєрідним куратором органів самоврядування у галузі освіти [1, с. ; 2, с. ; 3, с. ]. Міністр освіти відповідає за якість освіти в державі, дбає про популяризацію середньої та вищої освіти, а також вирівнювання освітніх можливостей дітей та молоді, які мають труднощі в доступі до освіти.

Куратори більше не керують школами й закладами освіти. Головним їх завданням залишається проведення педагогічного нагляду на території воєводства, ними надається допомога керівним органам закладів освіти. Вони відповідають за якість освіти на своїй території [6, с. ].

Децентралізація управління системою освіти відбувалася шляхом розширення повноважень двох важелів керування: керівника навчального закладу та органу місцевого самоврядування. Керівники навчальних закладів усіх рівнів вибираються на конкурсній основі, а не призначаються безапеляційно освітньою владою, як це було в попередні роки. До того ж педагогічні ради школи можуть не погодитись на запропонованого їм керівника. Щодо обов’язків, то керівники мають право приймати на роботу і звільняти персонал. Директорам перейшли повноваження інспекторів шкільної освіти щодо здійснення педагогічного нагляду та контролю за обов’язковим відвідуванням дітьми школи [5, с. ; 12, с. ].

Відродження територіального самоврядування (ґміна, повіт, воєводство) дало можливість передачі керування школами усіх типів самоврядуванню. Завдяки цьому вони можуть проводити власну освітню політику, яка відповідає локальним потребам. Освітнім завданням одиниць територіального самоврядування є гарантування навчання, виховання та опіки в школах та закладах освіти, для яких вони є керівними органами. Одиниці територіального самоврядування прийняли на себе широкий обсяг повноважень, а передусім збільшилась їх відповідальність за стан освіти на власній території. “Відповідальність зі сторони освіти – це дотримання усіх суттєвих передумов в прийнятті колективних рішень в справах локальної освіти; представлення та дотримання високої компетенції в оцінюванні і представленні справ освіти і виховання на своїй території в своєму районі; подання пропозиції в межах розпорядження відповідними засобами, які дають можливість оптимального функціонування закладів освіти; прийняття в ієрархії власних завдань ведення освіти як пріоритет, а не як неминуче зло” [8, с. ].

Одиниці територіального самоврядування контролюють розпорядження фінансами, наданими школам і закладам, та ведення господарювання майна. Закон про систему освіти не обмежує можливостей створення і керування одиницями територіального самоврядування шкіл, керування якими не належить до їх власних завдань. Державна школа, керована одиницями територіального самоврядування, ліквідовується керівним органом школи після отримання позитивного рішення куратора освіти. Щодо мистецьких шкіл – вимагається позитивне рішення відповідного міністра культури [6, с. 9-10].

Внаслідок змін у системі управління освітою науково-освітня громадськість отримала засіб контролю планів і рішень міністрів. Освітяни вільно обирають Раду з вищої освіти і Центральну комісію зі справ звань і наукових ступенів. Відповідно до Закону про вищу освіту і Закону про систему освіти змінилася роль колегіальних органів навчальних закладів, які отримали можливість здійснювати великий вплив на процес прийняття рішень, що обмежило сферу діяльності одноосібних рішень, сприяло запобіганню можливої сваволі чи диктаторським схильностям керівників закладів освіти, кураторів і міністра освіти, що певною мірою покінчило з адміністративним, авторитарним впливом. Це сприяло прийняттю правових управлінських рішень, за дотриманням яких стежили громадські органи [3, с. ].

Таким чином, традиції управління освітою у Польщі, починаючи з XVIII ст., кардинально змінювалися від широкої автономії навчальних закладів, участі місцевого самоврядування в управлінні освітою до руйнації, жорсткого централізованого підпорядкування в органах державної влади, а потім до створення децентралізованої відкритої системи самоврядування із залученням громадськості, повернення автономії навчальним закладам. Польща понад 15 років вибудовує національну систему освіти та управління нею, враховуючи сучасні вимоги та досягнення розвинених країн світу.

еструктуризація навчального закладу в Польщі
(на прикладі Варшавської школи економіки)

Зміст:

1.

2.

3.

4.

5.

першу мені хотілось би поділитися деякими власними спостереженнями щодо відмінностей між Польщею та іншими країнами у сфері освіти. У нашій країні, як і в інших, рейтинг вищої освіти визначається відповідно до так званого "валового навчального індексу", який дорівнює кількості студентів у загальній чисельності людей студентського віку. На сьогодні цей індекс у США перебуває на рівні 80%, середній показник у європейських країнах дорівнює 55%, а в Польщі він сягає