Ясним оком жовтуватим

Усміхалася мені...

(Помічає маму, звертається до неї.)

Матусю! Матусю! Погляньте, яка краса! (Пока-зує червоні маки.) Таких великих і червоних маків я ще не бачив!

Мати. То це ти, синку, знову мандрував лана-ми? Що ж цього разу нового бачив у полі?

Мирон. Ой, як там хороше. Пташки щебечуть (чути спів пташок), пшеницями вітер колише... Хлібні ниви всіяні, наче вогниками, яскраво-червоними квітками маку.

Мати (схиляється над сином, голубить його, цілує). Мак, мак, моя маківочка. Золотая голо-вочка.

Мирон. А в пшеницю й жито неба мов налито: То волошки сині розцвілися нині. Синява довкола Аж до виднокола...

(Горнеться до матері.)

Бабця (входить). Оце так! Уже скоро обід, а дитя з ранку й макової росинки в роті не мало.

(Мирон підносить бабці букет і показує квіти маку.)

Мирон. Бабусенько! Я дивився на все це диво й мені здавалося, що кожна квітка дихає, живе, сміється.

Бабця (бере маки, усміхається до внука, бере його заруку). Маленьке, червоненьке, крізь землю прой-шло, красну шапочку знайшло. Що це, Мироне, буде?

Мирон (радісно). Мак!

Бабця (веде Мирона за куліси). Стоїть півень на току в червоному колпаку; стоїть пані в сарафані, вітер повійне, то й лист опаде.

(Поволі заходять за куліси.)

Мати. Мирон первісток у сім'ї, народився кво-лою дитиною і змалку часто хворів, однак розумо-во розвивався дуже швидко... Виявляв велику заці-кавленість до природи.

Картина II

(Звучить мелодія. Входить із книжкою Мирон, сідає у куточку. Читає книжку. Входить священик – дядь-ко Мирона.)

Дядько. Доброго вечора, Мироне. (До глядачів.} Це старший син моєї сестри Софії. Початкову школу він закінчив у селі Кривому у свого діда Антона Слоневського. Та ще до неї самотужки навчився читати, писати, рахувати. Ось і зараз, хоч уже пізній вечір, не спить – все книжки читає.

Мирон (читає вголос). ...Зевс, бажаючи зробити Геракла, свого сина, безсмертним, узяв немовля на небо і поклав біля грудей сплячої Гери, але богиня прокинулася і відштовхнула чужу дитину, її моло-ко розлилося по небу, утворивши Молочний шлях, а кілька крапель упало на землю, і з них виросли білі лілеї. (Відірвавшись від книжки.) Пахучі білі лілеї знаю, їх море цвіте у квітнику бабці. А де той Молочний шлях? (Піднімає голову до неба. Деякий час мовчки його розглядає). На небі лише безліч ве-ликих і малих зірок, а жодного шляху не видно (про-довжує розглядати небо).

Дядько. Вечір добрий, племіннику!

Мирон (розглядаючи небо). До-бри-й ве-чір!

Дядько (до глядачів). Пер аспера ад астра!

Мирон. Пер аспера ад астра! А що це таке?

Дядько. Через терни – до зірок! Так говорили у давнину. Так говоримо і ми сьогодні, проникаючи у незвідану далечінь космосу. Як я розумію, тепер тебе зацікавило зоряне небо?!

Мирон. Та ж хотів побачити отой Молочний шлях, про який щойно читав.

Дядько (усміхаючись). І що? Побачив?

Мирон (розпачливо). Та де там.

Дядько (показуючи на небо). Мирон, а ти уважно поглянь ось туди. Чи помічаєш на зоряному небі блідосяючу смугу, що дугою оперізує небо?

(Пауза.)

Мирон. Бачу. Бачу.

Дядько. Цю смугу утворює велетенська кількість зірок, які візуально, тобто неозброєним оком, роз-різнити неможливо.

Мирон. То це і є той Молочний шлях?! О-го-го, який же він довжелезний!

Дядько. Так, це Молочний шлях, а в Україні його ще називають Чумацьким шляхом.

Мирон. А то що за зірка, котра так яскраво го-рить? (Показує на неї.)

Дядько. Це наша найближча сусідка планета Венера. Сьогодні вона постала у повній своїй красі, а переважно свою вроду полюбляє ховати за густою пеленою хмар.

Мирон. А чому її називають ім'ям римської бо-гині кохання та краси?

Дядько. Мабуть, стародавні астрономи за сліпу-чий блиск називали другу планету Сонячної систе-ми ім'ям богині, бо яскравістю вона поступається тільки Сонцю і Місяцю.

Та ось оказія! Виявилося, що ця планета стала видимою значно пізніше від інших на небі. Ще якихось чотири тисячі років ніхто не бачив, навіть не здогадувався про її існування. Міфологічна Beнера вже жила, а її планета-тезка ще десь ховалася у мороці космічної безодні.

З'явилась «найпрекрасніша» на вечірньому небі за кілька століть до нашої ери. З'явилась раптово – у вигляді хвостатої комети. Мешканці стародавньої Мексики називали її «зорею, що димить». У китайсь-ких літописах сказано, що нова планета затьмарю-вала своїм блиском Сонце, що було цілком до лиця богині неперевершеної вроди. Інші народи вважали новоз'явлене космічне тіло «зорею зла», уособлен-ням диявола.

Але як би ми її не називали, ніхто не запере-чить, що на темному небосхилі вона сяє, як найкоштовніший самоцвіт у короні королеви Всесвіту, котрий налічує декілька мільярдів галактик.

Мирон. А що таке галактика?

Дядько. Розумієш, козаче... Як би це сказати?.. Ми мешкаємо у великому місці, яке називається Галактикою. У ньому налічується понад 100 мільярдів зірок. І Сонце – наше головне світило – це звичайна зоря, жовтий карлик, розташований на околиці Галактики, у досить пустельній провінції. Таким воно є в порівнянні з червоними і голуби-ми гігантами. А в своєму «куточку» Сонце, це денна зоря, у 1300 тисяч разів більша за земну кулю. Але докладніше про це я розповім тобі іншого вечора.

Запам'ятай, хлопчику, що без вивчення астро-номії ми не можемо нічого оцінити ні в історії людства, ні в історії Всесвіту. (Ідуть за куліси.)

Мати. З того вечора син захопився зоряним небом. Йому часто на допомогу приходив дядько-священик, який мав велику бібліотеку. Він навчив Мирона перших азів астрономії, збудивши інтерес до глибокого вивчення цього предмета.

(Звучить мелодія.)

торінка третя. Слово про родину Зарицьких

Перший учень. Засновником родоводу Зарицьких на західноукраїнських землях вважається