їх слід поясню-вати зрозуміло для дитини, так, щоб надалі він став регулятором її поведінки. Слід відзначити також прагнення дитини до самостійності у цей період. За-довольнити потребу кожної дитини в активній діяль-ності – важливе завдання дошкільного закладу. Цей процес здійснюють на певній методичній основі про-фесійні педагоги. Проте і сім'я має неабиякі можли-вості. Вдома дитина не тільки спостерігає життєво необхідні види домашньої праці, а й включається в них разом із дорослим. Батько, мати, інші члени сім'ї можуть надати більше уваги спільній діяльності з дитиною, ніж вихователь, який не завжди має змогу достатньою мірою зайнятися художньою й технічною працею з кожною дитиною. Як правило, в дошкіль-ному закладі діти мають справу з результатами праці дорослих, вони мало спостерігають за процесом пра-ці (наприклад, приготуванням їжі, пранням білизни, прасуванням, ремонтними роботами), а тим більше не мають змоги взяти у ній участь так, як удома. Тре-ба пояснити це батькам і допомогти їм організувати конкретні форми спільної діяльності з дітьми в умо-вах сім'ї.
Добре, коли в сім'ї вихованця з покоління в поко-ління передаються певні вміння (художнє вишивання, мереживо, інші народні декоративно-прикладні види мистецтва). Можна організувати зустріч з членами такої родини, виставку виробів. Нехай і наймолодший член сім'ї – вихованець дитячого садка – прилучить-ся до родинної справи. Часто батьки запитують: а як-що в нас немає таких умільців? Проте можна разом пекти пироги, прибирати квартиру, співати. Адже часто саме у середньому дошкільному віці дитині не дозволяють робити те, чого вона хоче («ще малий, не вмієш»), а вимагають поведінки більш свідомої («ти вже не маленький»). Як результат з'являється необов'язковість, байдужість, яку в школяра і в до-рослої людини перевиховати дуже важко.
Старші дошкільники повинні мати широке коло постійних трудових обов'язків у сім'ї і дитячому сад-ку. Звичайно, в умовах сім'ї ці обов'язки змістовніші, оскільки в дитсадку дітей багато, а доручень недо-статньо, щоб постійно займати ними вихованців, та й режим не дає змоги дитині займатись однією справою. Вдома ж обов'язки старшого дошкільника повин-ні бути потрібні всім, тобто за їх виконання, він несе таку саму відповідальність, як і інші члени ро-дини. Батькам слід пояснити, що діти вже спроможні домагатися поставленої мети, що їх треба залучати до допомоги у різних видах праці.
Дітей старшої групи знайомлять з біографією роду, історією рідного краю, вони разом з батьками беруть участь у догляді за малими дітьми і людьми похилого віку (родичами чи сусідами). Вони – май-бутні школярі, і батьки мають пояснити дітям важ-ливість шкільної науки, знань взагалі. Для дітей цього віку небайдуже положення батьків серед інших людей, і обов'язок вихователя – звернути увагу дітей на те, як і за що їхніх батьків поважають люди. А батьки, в свою чергу, готують дітей до випуску з дитячого садка, до прощання з найпершими в житті педагогами. Лише так, у загальній злагоді батьків і педагогів, можна виховати в дитини початки морально-духовної спрямованості особистості.
Вступаючи у життя, діти мають засвоїти багато правил, які склалися у кожному суспільстві. Це – неписані закони гуманного ставлення до людей, норми поведінки в товаристві, правила бережливого ставлення до природи, вимоги щодо користування предметами побуту тощо. Зміст цих норм, за якими живе суспільство, дорослі конкретизують і а доступній формі подають дітям: вербально, на власному прикладі тощо.
Низка загальноприйнятих норм зумовлює культуру спілкування людей. Зокрема, обов'язковим для дітей в дотримання таких з них: вітатися при зустрічі, ввічливо звертатися з проханням, дякувати за послугу, не втручатися в розмову дорослих, розмовляти напівголосно, привітним томом тощо. Ці норми настіль-ки звичні, що може здатися, що на них неї варто й зупи-нитися. Проте деякі батьки та й вихователі, навчаючи дітей правил поведінки, іноді мають на увал лише зов-нішній бік, а саме: гарні манери. Але ж гарними манера-ми уявлення про культуру поведінки не вичерпується. Треба насамперед виховувати у малят позитивне, гуманне ставлення до людей і вчити виражати його в привітанні, подяці, способі ведення розмови тощо.
Водночас ще в дитинстві малюки мають опанувати пра-вила, які визначають їхні взаємини одне і одним та з дорослими.
Важлива умова спілкування – уміння уважно ставити-ся до бажань своїх однолітків і дорослих, рахуватися, співвідносити з ними свою поведінку. Але ж далеко не всі діти цим умінням володіють. І на це в багато причин. В деяких родинах батьки дбають лише про задоволення бажань своїх синів та доньок: їм насамперед іграшки та ласощі, розваги, відпочинок і найкращий шматочок за столом. Тут можна почути: “Апельсини тільки для Тані”, “Петрик хоче такий самий самокат, як у Павлика. Треба завтра ж купити”. Трирічна Іринка частує бабусю цукер-кою. Бабуся відмовляється: “їж сама, хай тобі більше буде. Я вже стара, мені не треба”. Такі маленькі щоден-ні жертви поступово стають для дітей звичним явищем і сприймаються як норма.
Вони і гадки не мають, що дорослим також може хотіти-ся і солодощів, і гарного вбрання, і розваг. Намагаючись якнайбільше дати своїм чадам, батьки віднімають у них найдорогоцінніше – чуле, уважне ставлення до людей, їхніх бажань, запитів, потреб.
А дітям доводиться часто розплачуватися за це. Проблема виникає вже в садку, де всі рівні. Ті хлопчики й дівчатка, які звикли до привілейованого становища у своїй сім’ї, часто почуваються ображеними, скривдженими, не отримуючи бажаного.
Щоб запобігти таким ситуаціям, батьки мають не тільки не приховувати своїх бажань,