Реферат на тему:

Духовний розвиток учнів на уроках історії

Навчальний предмет – історія – переживає сьогодні один з найцікавіших етапі у своєму розвитку, бо формується концепція історичної освіти в Україні. Метою державної Національної програми “Освіта” (“Україна ХХІ ст.. “) є виведення освіти в Україні на рівень розвинутих країн світу. А вирішити дану проблему можна лише тоді, коли серед важливих завдань школи пріоритетним буде виховання духовно-моральної особистості.

Саме в нинішніх умовах є дуже важливим становлення нової системи духовно-моральних цінностей, нового світогляду, який би базувався на глибоких культурно-духовних традиціях нашого народу.

Духовні, моральні цінності – основа суспільства, його живе коріння. Якщо вони є, якщо вони наповнюють душі людей – ніякі кризи не страшні, люди можуть впевнено дивитись у майбутнє. Неможливо подолати соціально-економічну кризу доти, доки не зайдемо спасіння від спустошення в умовах і серцях.

Економіка і політика вторинні стосовно культури, духовності та моралі.

Сьогодні в нашій країні все частіше лунають заклики до пошуку нової моделі стабільності. Але не слід забувати. Що стабільність – явище тимчасове. А для того, щоб поліпшити життя людини, необхідно, щоб вона стала досконалішою. Ось тоді і вдосконалиться все навкруги. Отже, головним є духовних світ людини. Кожна людина, кожна особистість – це неповторний всесвіт, і цінність її полягає саме в її неповторності та самобутності. Автентичність кожної людини робить суто індивідуальними її потреби як матеріальні, так і духовні, тому й задовольнити їх спроможна виключно сама особистість за сприяння суспільства, яке має створити належні умови.

Поняття “духовність” – багатогранне за своєю суттю і поєднує релігійне і світське розуміння. С.Кримський дає таке визначення духовності людини: “Духовність – це здатність створювати той внутрішній світ, завдяки якому реалізується собі тотожність людини, її свобода від жорстокої залежності від ситуацій, які постійно змінюються”.

Антиподом духовності в релігійних настановах є поняття “гріха”. У світському ж розумінні – це все краще, що інтегрує духовно-моральна діяльність і духовно-моральна особистість. Тому я завжди дуже уважно ставлюсь до індивідуальних духовних святинь кожного учня. ніколи не втручаюсь в його духовний світ, прагну створити умови для духовно-морального самоствердження учня.

Проблема духовного розвитку особистості вічні. Скільки існує людина, стільки вона намагається вдосконалити свій внутрішній світ. Особливу роль у цьому відіграють релігії і, зокрема, християнство як релігія особистості.

Я.А.Коменський – глибоко релігійна людина, переконаний християнин, щиро вірив у існування загробного життя, у вічність людської душі. Стратегічна мета виховання реалізується, на думку Я.А.Коменського. внаслідок: розумового виховання – пізнання себе і навколишнього світу; морального – керування собою і речами; релігійного виховання – прагнення до Бога.

У творчі “Велика дидактика” Я.А.Коменський стверджує, що основи доброчесності і благочестя, освіти закладені в людині від природи. Інакше кажучи, людська здатність оволодівати знаннями, набувати моральні якості, вірити в Бога є вродженою. Природа – це Галане Боже провидіння ... безперестанне діянні Божественної благодаті”. Сила Божественної мудрості проявляється в доцільності кожного створенні і ніколи не спрямовується на створіння має своє призначення й одержує всі необхідні органи й допоміжні засоби та відповідну спрямованість до мети.

Кожна людина народилася здатною до розуміння речей, для доброчесності, для необмеженої любові до Бога, бо для цього вона й призначена. Коріння цих трьох здатностей є в ній так само, як і коріння в кожного дерева.

Те, що коріння релігійності, здатність вірити в Бога дані людині від природи, підтверджується насамперед тим, що вона є образ Божий. Кожен образ, яке відомо, обов’язково містить подібність, а подібне здатне радіти подібному. Оскільки людина не має нічого собі подібного, окрім Бога, подібно до якого вона створена, то немає нікого, до кого б вона прагнула своїми бажаннями, окрім Того, від кого вона вийшла. Тому важливо, щоб кожна людина добре пізнавала Бога.

Благочестя як дар Божий дається людям з неба. Учителем наставником благочестя є дух Божий, який випливає через природні засоби, вибираючи собі в помічники батьків, родичів, учителів, які б відповідально і старанно формували його, глибоко розуміючи характер своїх обов’язків, самовіддано виконуючи їх.

Суть благочестя полягає в тому, що після правильного сприйняття поняття про благотворний вплив віри й релігій, людське серце вміло всюди шукати Бога, якого Біблія називає таємним і невидимим царем, тобто таким, який покрив себе одіянням добрих справ і в усьому видимому невидимо присутній, усім невидимо управляє, керує. Тому всюди знаходячи Його, треба слідувати за ним, досягати Його і радіти в Ньому.

Прищеплення учням духовності повинно починатися в дитинстві, відкладання на пізніше є не лише небажаним, некорисним, а й небезпечним. Немає нічого першоряднішого ніж благочестя, без якого інші людські якості мало корисні. Небезпечність відкладання виховання духовності полягає в тому, що, коли в ранньому віці душа дитини не проймається любов’ю до Бога, то в процесі життя без такого почуття непомітно проникає в її свідомість неповага до Божества, яка згодом долається з великими труднощами, а в деяких не викорінюється ніколи. Такій людині важко виправитися, щоб чинити добро, бо звикла робити зло.

Необхідно. Щоб діти з раннього віку навчалися займатися тим, що безпосередньо веде до Бога: читанням Святого письма, участь у верховних богослужіннях, посильним здійсненням добрих справ. Адже читання Святого письма збуджує й зігріває в дітей спомин про Бога. Участь у Святій Літургії ставить їх перед лицем Господнім і з’єднує з Ним. Здійснення дітьми добрих