Етапи вивчення історичного процесу

Мабуть, із самого початку існування історичної науки вчені задавали собі одне й те ж саме питання: чи є сенс у людській історії, і якщо є, то в чому він полягає? Паралельно виникало ще одне питання з категорії “вічних”: яким чином іде розвиток людської історії, чи існує в ній якась логіка?

Більшість учених стародавнього світу вбачали сенс історії в різних речах, починаючи від самовдосконалення людини, і закінчуючи формуванням ідеального державного устрою. Що стосується історії людства, то вже в міфі про Прометея були відбиті уявлення древніх про прогрес людського роду за допомогою вогню. У Геродота історія вперше була подана як процес, який розвивається у часі і просторі, у ході якого змінюються долі людей і держав. Спостерігаючи за процесами зміни дня і ночі, сонця і місяця, народження і смерті, багато філософів античності прийшли до того, що стали проектувати схему періодичності на будь-який об’єкт вивчення. “Усе, що народжується, приречене на спад, навіть ідеальна держава”, – писав Платон [12, 273-276]. Римський імператор і філософ Марк Аврелій Антонін продовжував:

“Такий світовий ужиток – униз, із сторіччя в сторіччя…

От покриє нас усіх земля, а там уже її перетворення,

Потім знову безмежно буде перетворюватися,

А потім знову безмежно” [8, 53].

Переважно вчені античності виходили з поступального циклічного розвитку історії, при якому народи проходять різні етапи зародження, розвитку і занепаду, після чого усе повторюється наново, але вже в інших умовах. Так, Лукрецій Кар, наприклад, вважав, що “золоте сторіччя” людство вже пройшло, коли перебувало в первіснообщинному стані. Ця теорія одержала назву круговороту.

В епоху середньовіччя, більшість філософів, які були, як правило, одночасно церковними служителями, вважали, що “є розумна істота, котра визначає мету для всього, що відбувається в природі; і її ми іменуємо Богом” [1, 377]. Сенс же людського життя на землі полягає в покаянні і благанні прощення в Бога за первородний гріх. На основі Біблії людська історія представлялася відтинком у часі. Вона мала цілком визначений початок (момент вигнання перших людей із раю на землю), і в момент повторної появи Христа на землі повинна була закінчитися Страшним судом.

Незважаючи на те, що в епоху Відродження суспільна думка повернулася до людини, її уявлення про історичний процес ще дуже довго були далекі від науки. Дуже змістовно охарактеризував стан історичної думки в Німеччині наприкінці XVIII ст. Г.Геттер. Він, зокрема, зазначав: “Історія являла собою скарбничку найнеймовірніших курйозів, у якій зберігалося усе, що не можна було помістити в іншому місці. Ніхто не задумувався ні про єдність, ні про внутрішній розвиток. Якщо намагалися встановити яку-небудь періодизацію, вона неминуче набувала теологічного забарвлення. Відповідно до судження, яке вело своє походження ще до пророка Даниїла, історія розглядалася як історія чотирьох монархій: вавилонської, перської, грецької і римської. Вважалося, що Римська імперія продовжує існувати” [4, 32].

Що стосується мети історичного процесу, то характерну для своєї епохи відповідь на це питання дав у 1644 р. французький філософ, фізик і математик Рене Декарт: “Ми цілком викинемо з нашої філософії розвідку кінцевих цілей, тому що ми не повинні настільки високо про себе думати, щоб вважати, ніби він (Бог) побажав поділитися з нами своїми намірами” [5, 245].

Проте у цей період філософсько-історична думка усе ж породила дві наукові концепції, що сягали своїми коренями ще в античні часи. Представником першої – концепції “циклізму” – був італійський учений Джамбаттіста Віко. Він сформулював закон круговороту, згідно з яким народи пробуджуються до історичного життя неодночасно, у різні історичні епохи і проходять своє коло, або свої три стадії розвитку – пробудження, розквіт, занепад. У кожну з епох усе починається з початку. Наприкінці Віко робив висновок, що загальна історія – це сукупність послідовно розташованих кіл (циклів), між котрими немає зв’язків і переходів. Проте, як справедливо зазначив М.В.Кузищин, у ХVIII ст. концепція Д.Віко не користувалася популярністю.

Друга концепція була пов’язана з ідеєю прогресу. Філософи XVIII ст. помітили здатність людини до вдосконалювання. Цю здатність вони перенесли на весь людський рід і зробили висновок, що людство не стоїть на місці в чеканні Страшного суду, що воно розвивається, причому тільки в одному напрямі – напрямі прогресу. Кінцеву мету історичного прогресу вони бачили по-різному. Але в головному, як писав Ж.А.Кондорсе, надії на поліпшення становища людського роду в майбутньому зводилися до трьох важливих положень: знищення нерівності між націями, прогрес рівності між різноманітними класами того ж народу, нарешті, дійсне вдосконалювання людини.

Суть теорії прогресу була покладена в основу і марксистського історичного матеріалізму. “Завдяки тому простому факту, що кожне наступне покоління знаходить продуктивні сили, набуті попереднім поколінням, і ці продуктивні сили служать йому сирим матеріалом для нового виробництва, – завдяки цьому факту утворюється зв’язок у людській історії, утворюється історія людства, яка тим більше стає історією людства, чим більше зросли продуктивні сили людей, а отже і їхні суспільні відносини” [9, 402]. Правда, Маркс був далекий від уявлення історичного процесу рівною прямою лінією, як його уявляли собі деякі просвітителі. У його інтерпретації прогрес був поданий у вигляді спіралі, на кожному новому витку якої повторювалися ніби головні етапи розвитку попередніх епох: зародження, кульмінація, занепад, формування нових суспільних відносин і т. д. Крім того, на відміну від просвітителів, основоположники марксизму вважали, що