Одного разу прилетів до дуба старий крук.–

Ти чому не скинув листя на зиму? – запитав він. А ти поміркуй, – запропонував йому дуб.–

Знаю, це щоб бути найкрасивішим, – сказав крук.–

Зовсім ні, – заперечив дуб, – Я не хочу, щоб дерева суму вали взимку. Довгими зимовими вечорами буду нашіптувати їм, що скоро наступить весна, прийде тепло, й у них знову будуть на гілках зелені листочки...

ЧОМУ СОНЕЧКО НЕ СВІТИТЬ

Чи знаєте, чому інколи Сонечко не виглядає зі свого віконечка? Його тітонька Хмара не пускає.

Одного разу відпустила тітка Сонечко погуляти. Та воно не вбереглося, простудилося, бо скупалося у холодній річці. Тяжко захворіло. Лікує його, чаєм із малиною напуває тітонька Хмаринка. Гуляти не пускає.

Тож, як Сонечка не видно, знайте, що воно захворіло. Його хмарки теплою ковдрою вкривають і від хвороби лікують.

ПОДАРУНОК

Було це давним-давно, коли ще білочки ходили в сіреньких шубках. Одного разу бігла Білочка лісом, шукала грибочки. Бачить, а Баба-Яга ховає Сонце у чорну скелю. Закувала його в залізні ланцюги. А як скінчила роботу, полетіла до Змія.

Білочка вибралася зі схованки. Побігла Сонечко виручати. Перегризла ланцюги – випустила його на волю.

Сонечко подякувало своїй рятівниці і подарувало їй золоту шубку. Тепер білочка має дві шубки. Одну вдягає взимку, а другу навесні.

СОНЕЧКО ТА БЕРІЗКА

Жила-була собі Берізка. Звали її Білокорочкою. Одного разу пішла вона до лісу. Глянула – а в небі випливає жовтенька тарілочка. Білокорочці стало дуже цікаво.

Зупинилася вона, чекає. А тарілочка скотилася прямо до неї.–

Хто ти? – запитала Білокорочка.–

Я Сонечко. А ти хто?–

Я Берізка-білокорочка. А як тебе звати?–

Мене звати Промінчастик. Давай дружити!–

Давай, – погодилася Берізка.

Стали вони дружити. Берізка все тягнеться до Сонечка. А Сонечко свій перший промінець дарує Берізці.

ГОРДА ТРОЯНДА І СКРОМНА РОМАШКА

На зеленому кущі розквітла червона Троянда. Була вона гордою і неприступною. Пишалася своєю красою, з усіх насміхалася. А найбільше знущалася з сором'язливої Ромашки.

Побачило Сонечко таку несправедливість. Ромашці подарувало золоту перлинку, а Троянді – гострі колючки.

Зрозуміла Троянда, що треба жити дружно. З тих пір вона вже не глузувала ні з кого.

СПРАВЖНЯ ДРУЖБА

Жила-була Горобинка. Звали її Маринка. І росла біля неї Ялинка-Голубинка. Жили вони дружно й весело. Вранці зустрічали ясне сонечко. Слухали спів пташок, бджілок, як тече струмок. З вітерцем бавилися. А вночі тихенько шепотіли.

Та прийшла золота осінь. Задумала посварити подруг. Одягла Горобинку в золоте вбрання. Намистинками прикрасила, А Ялинці нічого не дала. Та горобинка поділилася з Ялинкою своїм намистом. Обидві стали ошатні і красиві.

Дружба все переможе!

СНІГОВА БАБА

Одного морозяного ранку зліпила дітвора Снігову Бабу. Коли вона була вже готова, дівчатка принесли ніс-морквину, відерце-шапку. Хлопчики знайшли два круглі камінчики-оченята. Ох і гарною ж вийшла Снігова Баба!

Почали діти бавитися навколо неї, та так захопилися, що й не помітили, як Баба ожила...–

І мені весело! – бадьоро вигукнула вона, і почала кумедно витанцьовувати, запрошуючи малюків у танок. Діти весело закружляли навколо неї.

Та ось настав вечір. Малятам час додому, а розлучатися з такою веселою подружкою не хотілося.–

Коли настане весна, ти повернешся у свій холодний край – сумно запитав її Петрик.–

Ні, – всміхнулася Снігова Баба. – Я попрошу сонечко, щоб перетворило мене в прозорий струмочок. І побіжу до річеньки-сестрички, а ви, маленькі мої, будете пускати по воді паперові кораблики. Разом із річечкою, омиваючи рідні береги, я милуватимуся красою чарівниці-весни, аж поки пухнаста хмаринка не візьме мене з собою в подорож. Пропливаючи блакитним небом, я навчусь розуміти мову птахів. І сама розповім їм про зиму, про вас, малята. А коли Земля попросить пити, впаду на ліси, на поля, на квіти рясним теплим дощем. Згодом сонечко знову перетворить мене на невелику хмаринку. А коли прийде зимонька, впаду я зіроньками-сніжинками на це саме подвір'я. І ми знову зустрінемось...

Василь Струтинський

ЧОМУ РИПИТЬ СНІЖОК

А й справді, чому рипить сніжок? Не знаєте? То я вам розповім. Якось ішов лісом Дід Мороз. Нечутно, по м'якому, наче вата, сніжку. Стомився. Присів на пеньок, а мішок з гостинцями поруч поклав. Довгу бороду гребінцем розчесав. Дивиться, аж під ялинкою зайчик сидить і плаче. Дідусеві жаль стало зайчика. Підійшов до нього та й питає:

«Чому це ти, вуханчику, плачеш?» А той, схлипуючи, відповідає: «Заблукав, додому нія-а-ак не втраплю!»

Здивувався дідусь: отакої, заєць – і раптом заблукав у лісі. Як же те могло статися? Все ще схлипуючи, куцохвостий розповів свою пригоду.

Уранці він гуляв з братиками та сестричками на галявині, їм було весело, так добре стрибати з розгону в снігові кучугури, що й незчулися, як мисливець підійшов. Пролунав постріл. Зайчата кинулися тікати. Найдалі, в лісову гущавину, забіг той зайчик, якого оце й зустрів Дід Мороз...

Добрий дідусь заспокоїв малюка, і вони разом швидко знайшли стежину до заячої хати. А там уже зібралися його братики й сестрички. Всі живі та здорові. Мама з татом уже ходили шукати свого найменшенького. Шукали, шукали та вже й зневірилися, що він живий. Ото радощів було, коли побачили свого синочка, та ще й з Дідом Морозом!

Дідусь привітав усю заячу родину з Новим роком, гостинці роздав: кожному по великій соковитій морквині. А на прощання,